Дівчина заснула в потязі після чергової відмови в роботі, а зошит, що випав із рук, несподівано зацікавив попутника

О третій ночі другої доби дід усе-таки не витримав.

— Наталю.

— М?

— Ти коли востаннє лягала?

— Не пам’ятаю.

— Лягай.

— Діду, я на півдорозі. Якщо зараз ляжу, все розповзеться.

Він подивився на неї, похитав головою й пішов. За десять хвилин повернувся в теплій безрукавці, з ключами.

— Ходімо.

— Куди?

— Вниз.

— Куди вниз?

— У пекарню.

Наталія підвела голову.

Дід не спускався в пекарню кілька років. З того дня, як повісив замок на вітрину. Вона мовчки встала, натягла кофту й пішла за ним.

Він відімкнув замок — той заїдав, дід крутив ключ туди-сюди, лаявся собі під ніс. Усередині пахло тим самим запахом зачинених приміщень, сухим пилом, старим папером, але під усім цим, глибше, ледь відчутно, — борошном. Дід увімкнув світло.

Загорілися дві лампи з чотирьох. На металевих стелажах стояли перевернуті деки, акуратно складені, жодного зайвого руху — так усе залишив батько. Біля дальньої стіни — невелика дров’яна пекарська піч, та сама, на якій батько працював останні роки після того, як продав подову.

Не подова, звісно, але жива.

— Тісто місити вмієш на великий заміс? — спитав дід, не дивлячись на неї.

— Умію.

— Тоді працюй тут. Нагорі ти вже все в голові перекрутила, тепер руками треба. Борошно он, у діжці, свіже, мені його в середу привезли. Піч я розтоплю.

Він говорив коротко, ніби це була звичайна нічна зміна, яких у них із батьком було сотні. Наталія повісила кофту на гачок, вимила руки до ліктя холодною водою в глибокій мийці, пов’язала фартух.

Уперше за кілька років пекарня наповнювалася звуками: гудінням витяжки, стуком заслінки, шарудінням паперових мішків. Дід барився біля печі не тому, що не пам’ятав, а тому, що не хотів квапитися.

Відкрив заслінку, подивився всередину, закрив. Постукав кісточкою по бічній стінці. Прислухався, як відлунює звук.

Потім дістав з-за печі бляшану коробку із сухою березовою тріскою, заклав тріску в топку, креснув сірником. Вогонь узявся не відразу: піч довго стояла холодною, метал вистиг до самого нутра.

— Вона образилася, — сказав дід у відчинену топку. — Кілька років без роботи — будь-хто образиться…