Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

— Добре, — сказав я. — Залишайтеся. Робіть, що вважаєте за потрібне. Тільки вранці не йдіть мовчки. Я хочу поговорити.

Я показав їй гостьову кімнату, дав рушник, чисту піжаму з шафи для гостей. Вона подякувала так тихо, ніби боялася розбудити стіни. Потім пішла нагору.

Я ліг у спальні, але сну не було. Перед очима знову й знову спалахувала карта з точкою в чужому селищі. Щотижня. Шість місяців. Ніка поверталася звідти, цілувала мене, лягала поруч, розповідала про наради, клієнтів, звіти, втому. Я згадував кожну дрібницю — її запах, її долоню на моїх грудях, її слова «люблю» — і тепер усе здавалося липким, отруєним.

Барон застрибнув на ліжко, хоча Ніка завжди забороняла йому це робити. Поклав голову мені на груди. Так ми лежали в темряві, а домом рухалася Соломія Павлівна.

Я чув її кроки: спершу нагорі, потім на сходах, потім у вітальні, у ванній, у кабінеті. Вона відчиняла дверцята обережно, майже безшумно. Один раз рипнула шухляда кухонного столу, де Ніка тримала таблетки від мігрені. Потім клацнула шафа в гардеробній. Там Соломія затрималася надовго — так надовго, що я вже хотів підвестися, але зупинив себе. Потім долинув її короткий зітх, стриманий, такий важкий, що в мене всередині все похололо.

У темряві кожен звук ставав більшим за самого себе. Шурхіт тканини здавався зізнанням, м’який стукіт шухляди — вироком, ледь чутний рух на сходах — кроком людини, яка йде не чужим домом, а чужою таємницею. Я кілька разів сідав на ліжку, вже готовий увімкнути світло й припинити це дивне нічне розслідування, але Барон важко притискав голову до моїх грудей, ніби втримував мене на місці. І я лишався лежати, дивлячись у стелю, де тіні від гілок за вікном ворушилися так, ніби сам дім намагався щось сказати.

Близько третьої ночі вона спустилася на кухню. Я почув, як закипів чайник, як дзенькнула чашка. Потім довго було тихо. А тоді — майже нечутні схлипування. Не гучний плач, не істерика, а рідкі, задавлені вдихи людини, яка побачила щось страшне й тепер намагається втриматися на ногах. Я лежав у темряві й розумів: ця дивна жінка знайшла в моєму домі те, чого я сам не побачив за п’ять років.

Заснув я тільки під ранок. Розбудив мене запах кави, смажених яєць, гарячого хліба. За вікнами сіріло, дощ нарешті скінчився. Я подивився на годинник — за двадцять восьма. Голова була важка, ніби всю ніч я тягав каміння.

На кухні Соломія Павлівна стояла біля плити у виданій мною піжамі, а поверх плечей у неї була накинута її стара квітчаста хустка. Вона рухалася спритно, по-господарськи, ніби готувала в цьому домі багато років. Барон сидів біля її ніг, виляючи хвостом. Я зупинився у дверях, і на секунду мені стало дивно спокійно: чужа стара жінка біля моєї плити здавалася правдивішою, ніж останні місяці мого подружнього життя.

— Доброго ранку, синочку, — сказала вона, не обертаючись. — Сідай. Поїж, потім поговоримо.

— Ви щось знайшли?

— Спершу поїж.

— Соломіє Павлівно…

Вона поставила переді мною тарілку: яєчня, бекон, помідори, хліб, чашка кави з молоком. Сама сіла навпроти з чаєм і довго гріла долоні об чашку. Обличчя в неї було блідіше, ніж увечері, але очі — твердіші.

Я взяв виделку, хоча їсти не хотілося. Зробив кілька ковтків кави. Тоді вона підвела на мене погляд і промовила:

— Іди з цього дому, Андрію. Якщо залишишся, ніби нічого не сталося, до завтрашньої ночі можеш не дожити.

Виделка завмерла в моїй руці.

— Що?

— Слухай уважно. Я всю ніч ходила домом. Дивилася не з цікавості. Дивилася так, як дивляться хворого, коли треба зрозуміти, де гниє. Я знайшла достатньо, щоб сказати тобі прямо: твоя дружина не просто обманює. Вона небезпечна. І ти маєш почути все, що я знайшла…