Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки
Динамік клацнув, і жіночий голос промовив назву станції:
— Стоянка чотири хвилини. Час 2:31.
— Вставайте, — сказав дядько Тарас неголосно. — Вийдемо подихати.
Богдан зліз із полиці. Нахилився до Соні, торкнув її за плече.
— Соню, вставай! Треба вийти!
Соня заворушилася, промимрила щось невдоволене, але розплющила очі. Богдан допоміг їй узути кросівки: сама вона не вміла зав’язувати шнурки, і він завжди робив це за неї, на два вузли, щоб не розв’язувалися. Соня запхала зайця в рюкзак, який Богдан повісив на плече, і простягнула йому руку.
Він узяв. Вони вийшли на перон. Нічне повітря вдарило в обличчя — тепле, густе, настояне на запахах мазуту й десь далеко, ледь вловно, скошеної трави.
Станція була маленька, майже порожня: низька будівля вокзалу з тьмяним світлом у вікнах, кілька ліхтарів уздовж платформи, тиша, яку порушували тільки гудіння дротів і далекий гавкіт собаки. Із сусіднього вагона вийшов чоловік у спортивних штанях, закурив, потупцював і поліз назад. Дядько Тарас зупинився біля краю перону.
Дістав сигарету, клацнув запальничкою. Вогник на мить освітив його обличчя — неголене, з темними колами під очима. Він затягнувся, подивився на годинник.
Потім на дітей. Богдан стояв за три метри від нього й тримав Соню за руку. Соня позіхала, переминалася з ноги на ногу.
— Хочу спати, — сказала вона.
— Скоро, — відповів Богдан.
Дядько Тарас загасив сигарету об край урни. Подивився на Богдана коротко, побіжно, як дивляться на щось, від чого хочеться відвести погляд.
— Почекайте тут, — сказав він. — Я зараз. Воду візьму у вагоні.
Він розвернувся й пішов назад до потяга. Богдан дивився йому вслід.
Бачив, як дядько підійшов до тамбура п’ятого вагона, як провідниця, та сама повна жінка у форменій сорочці, щось його спитала. Дядько відповів, махнув рукою в бік перону. Ступив на сходинку.
Провідниця відступила, пропускаючи. Двері тамбура зачинилися…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
