Колишній вирішив залишитися в моїй квартирі після розставання, не розуміючи, що його плани вже руйнуються

Першою тишу порушила одна з банок: вона знову сердито зашипіла. Дем’янич підвівся, оглянув кухню й задоволено кивнув, як майстер після вдало проведеного ремонту.

— Ну що, господине, об’єкт звільнено, — сказав він. — Втрат майже немає.

Лукашевич швидко загорнув рибу назад у пакет, а газету склав так акуратно, ніби був не учасником домашньої операції залякування, а санітарним інспектором порядку. Тарасич дбайливо стиснув міхи баяна, застебнув ремінці й поставив інструмент біля стіни.

— Скатертина ціла, — доповів Лукашевич. — Газета удар прийняла на себе.

Оксана нарешті видихнула. Доти вона трималася зібрано, майже жорстко, а тепер плечі самі опустилися. Сміх вирвався несподівано — дзвінкий, полегшений, із залишками нервового тремтіння. Її кухня знову стала її кухнею: не до кінця чистою, не до кінця провітреною, але вільною.

— Мужики, — сказала вона, витираючи очі пальцями, — я вас зараз розцілую. Але рибу ховайте негайно, поки шпалери не вирішили, що це їхній новий аромат.

Дем’янич задоволено крякнув.

— А ми що? Ми люди дисципліновані. Прийшли, допомогли, культурно відпочили.

— Культурно — це сильно сказано, — всміхнулася Оксана. — Мийте руки. Я заварю нормальний чай, із травами. І нагодую вас по-людськи. Після такого спектаклю ви заслужили не лише чай.

Вона прибрала залишки чужого перекусу, змінила серветки, поставила чайник і дістала чистий посуд. Чоловіки, які ще недавно зображали стихійне лихо, раптом виявилися акуратними гостями: Романюк притримував пакет, Лукашевич збирав луску, а Дем’янич перевіряв, чи не подряпаний край столу.

Потім вони сиділи вже зовсім інакше: без гуркоту, без загроз для фіранок. Пили гарячий чай, їли те, що Оксана поставила на стіл, і Дем’янич розповідав плутану історію про шкідливого коменданта, дріжджі й вуличного кота. Оксана слухала з вдячністю: після вечора, який міг закінчитися безсиллям, у її домі знову лунав сміх, а не чужі накази.

Наступного ранку вона прокинулася рано. У квартирі стояла чиста тиша. На тумбочці лежали ключі Назара: поспіхом він забув їх забрати або не наважився повернутися. Оксана подивилася на них без жалю й без злорадства. Просто як на річ, яка більше не мала влади над її життям… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇

О дев’ятій годині вона вже подала заяву до суду про припинення права користування житлом для колишнього співмешканця. Того ж дня Дем’янич допоміг змінити замок. Він працював мовчки й упевнено, а коли новий механізм клацнув у дверях, Оксана вперше за довгий час відчула: цей звук схожий не на тривогу, а на крапку.

Назар більше не з’являвся. До Оксани потім доходили розмови, що в далекої родички Галини Степанівни, до якої вони поїхали, жила недружня собака й панувала гостра нетерпимість до дармоїдів. Але це вже не мало до неї жодного стосунку. Її квартира знову належала їй — не лише за документами, а й за повітрям, тишею, ранковим світлом на кухні та правом самій вирішувати, кого впускати за свій поріг.