Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Якось я приїхала до мами без попередження. Просто зірвалася з роботи раніше, купила дорогою сир для Міли й вирішила заїхати на пів години. Двері були не замкнені. У домі пахло пирогами й вологою зеленню з саду. Я вже хотіла покликати маму, але почула голоси з кухні й зупинилася.

— Я не кажу, що Оксана погана, — тихо промовляла Марта. — Але вона тебе зовсім не щадить. Сама подумай: дитину привезла, поїхала, увечері забрала. А тобі після операції відпочивати треба.

— Мені Мілка не в тягар, — відповіла мама. — Вона ж моя онучка. Така солодка, сміється весь час.

— Я розумію. Тільки Оксана звикла, що ти завжди поруч. У неї робота, кар’єра, наради… А ти ніби запасний варіант. Хіба так можна?

Я застигла в коридорі. У перші секунди навіть не повірила, що чую саме це. Марта говорила м’яко, майже лагідно, але кожне слово було спрямоване точно в болюче місце. Вона не сперечалася, не звинувачувала відкрито — вона підкладала мамі під серце сумнів.

Я зайшла на кухню різко. Марта здригнулася, ніби її впіймали на чомусь сороміцькому.

— Привіт, — сказала я. — Цікава розмова.

— Ой, Оксано. Ти чого без дзвінка?

— Вирішила зробити сюрприз. Про що шепотілися?

Марта відвела погляд у вікно.

— Та ні про що. Мама хвилюється, що ти себе заганяєш. Я сказала, що тобі треба берегтися.

Мама розгублено переводила погляд із неї на мене. Їй явно було ніяково, і від цього мені стало ще гірше. Я не стала влаштовувати сцену. Але поїхала з важким, в’язким відчуттям: Марта веде якусь гру, а я не розумію правил.

Тим часом моє життя знову тріщало по швах. Ярина дедалі частіше зривала зміни, а мамині «звісно, привози» з екстреної допомоги перетворилися на систему. Сором не зникав, просто ставав звичним.

Марта раптом стала напрочуд корисною.

— Оксано, тобі ж незручно робити гак щоранку, — сказала вона якось. — Давай я буду забирати Мілу. Я все одно в мами. Тобі година сну зайвою не буде.

Спочатку я відмовилася, але після чергового затору й зірваної наради погодилася. Марта забирала Мілу з усмішкою, обіцяла довезти обережно, а я дякувала їй і соромилася колишніх підозр.

Наприкінці особливо важкого тижня вона подзвонила пізно ввечері.

— У мене новини. Я їду.

— Знову за кордон?

— Ні. У північне місто. Там проєкт із новим готелем, потрібна розкрутка. На пару місяців. Це шанс повернутися.

Вона говорила бадьоро, але в голосі дзвеніло щось штучне. Я почула це, відмітила — і відмахнулася. У мене не було сил розплутувати чужі інтонації. За два дні Марта поїхала, лишивши по собі порожню кімнату, мамин смуток і дивне полегшення, яке я не наважилася назвати вголос…