Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Після від’їзду Марти я визнала: так далі не можна. Я взяла кілька днів за свій рахунок, провела співбесіди й знайшла Валентину Андріївну — спокійну жінку з медичною освітою, стриманими манерами й такими рекомендаціями, що мені вперше захотілося видихнути.

З її появою життя ніби трохи вирівнялося. Я йшла на роботу, не озираючись кожні п’ять хвилин на телефон. Міла лишалася вдома, їла за режимом, гуляла у дворі, спала у своєму ліжечку. Валентина Андріївна надсилала короткі повідомлення: «Поїла», «Поспала», «Настрій добрий». Ці сухі фрази стали для мене острівцями спокою.

Я частіше дзвонила мамі просто так: спитати про здоров’я, про квіти, про сусідку. Мені здавалося, що я нарешті перестала бути донькою, яка приходить лише з проханнями.

З Мартою ми спочатку переписувалися майже щодня. Вона скаржилася на погоду, писала про складний проєкт, а потім повідомлення стали короткими: «На зйомці», «Пізніше», «Втомилася». Її сторінка в соцмережах теж стихла.

— Мамо, Марта тобі дзвонить? — спитала я якось.

— Останні дні ні, — зітхнула мама. — Я їй написала, вона не відповіла. Може, роботи багато.

Мені стало тривожно, але робота знову затягла мене. Богдан Ілліч не здавався, звіти росли, Міла вчилася стояти, Тарас то приїздив, то зникав. Усе ніби повернулося у звичний лад.

Минув майже місяць.

Того вечора середи я вклала Мілу, прийняла душ і сіла на кухні з чаєм. Тарас мав повернутися наступного дня, і я майже повірила, що нас чекає звичайний спокійний вечір утрьох.

І тоді подзвонила мама.

Її перше запитання про дитину спочатку здалося мені наслідком утоми. Потім — забудькуватості. Але що довше вона говорила, то ясніше ставало: вона не плутає дні. Вона не згадує випадковий візит. Вона впевнена, що місяць тому я привезла до неї Мілу й залишила там жити.

— Мамо, я найняла Валентину Андріївну. Ти пам’ятаєш? Я розповідала тобі. Міла весь місяць була вдома.

— Не було такого! — майже закричала мама. — Оксано, не треба. Дитина тут. У ліжечку. Я годувала її, купала, гуляла. У мене всі речі. Ти сама їх привезла.

Слова розсипалися в мене в голові гострими уламками. Я спробувала додзвонитися Тарасу, але його телефон був вимкнений.

— Мамо, слухай уважно. Нічого не роби. Нікому не відчиняй. Сфотографуй дитину й надішли мені. Зараз же.

За хвилину прийшло фото: розмите, темне, зняте тремтячою рукою. На знімку була маленька дівчинка зі світлим волоссям і знайомою лінією підборіддя. На перший погляд — Міла. Але я збільшила зображення й побачила очі. У моєї доньки вони були світло-блакитні, як у Тараса. У цієї дівчинки — карі.

Телефон ледь не випав із рук. Я дивилася на чужу дитину, схожу на мою, і розуміла: це не помилка, не старечий провал пам’яті й не дурний жарт. Хтось справді залишив у моєї матері немовля…