Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

— Мамо, — сказала я, намагаючись говорити рівно, — згадай якомога точніше. Хто привіз дівчинку?

Галина Петрівна опустилася на диван. Міла спала в неї на руках, уткнувшись носом у шаль.

— Ти, Оксано. Я тоді була певна, що ти. Приїхала ввечері. Втомлена така, нервова. Сказала, що на роботі повний завал, що ти більше не справляєшся. Попросила залишити Мілочку в мене на місяць, поки все не вляжеться.

— Це була не я.

— Тепер розумію, — мама стисла губи. — А тоді зір ще плавав, обличчя розпливалися, пам’ять підводила. Вона була в схожому пальті, зі схожою зачіскою, намагалася говорити твоїм голосом. Я вирішила, що просто втомилася і тому помічаю дивності.

— Які дивності?

Мама заплющила очі.

— Зріст ніби нижчий. Рухи інші. Ти зазвичай усе розкладаєш і пояснюєш, а вона метушилася, ніби боялася затриматися. Повторювала: «Мамо, нікому поки не кажи, мені соромно, що я не справляюся». Просила не дзвонити зайвий раз. Я повірила.

У неї затремтів підборідок.

— Я думала, якщо почну ставити запитання, ти вирішиш, що я зовсім погана стала. Я боялася здатися безпорадною. Щодня збиралася подзвонити, але потім дивилася на малечу й думала: Оксана ж сама попросила. Значить, треба допомагати.

Я сіла поруч і накрила її холодні пальці долонею.

— Мамо, тебе обдурили. Це не твоя провина.

— Марта? — прошепотіла вона.

Я не відповіла одразу. Ім’я вже стояло між нами. Повернення сестри, її розпитування, її пильна увага до маминих слабкостей, сумка, раптова поїздка. Усе вибудовувалося в одну лінію, від якої нудило.

— Я не знаю, чия це дитина, — сказала я. — Але сумка Марти. І вона знала, як тебе заплутати.

Я знову набрала Тараса. Цього разу він відповів після кількох гудків. Голос був сонний, роздратований.

— Оксана? Ніч же. Що сталося?

— Я в мами. Тут дитина. Дівчинка на ім’я Ніка. Вона схожа на Мілу так, що мені страшно. Ти нічого не хочеш мені сказати?

У слухавці стало тихо. Надто тихо. Я чула лише його дихання — коротке, збите.

— Тарасе?

— Я прилечу зранку, — нарешті сказав він. — Першим рейсом. Нам треба поговорити.

Ці слова вдарили сильніше за зізнання. Отже, він знає. Отже, я була єдиною, хто жив у невіданні.

Я скинула виклик і набрала Марту. Автовідповідач. Я лишила повідомлення, майже не впізнаючи свій голос:

— Марто, передзвони. Негайно. Я в мами. Я бачила Ніку. Більше не ховайся.

Потім я піднялася нагору. Ніка спала спокійно, стиснувши кулачки. Невинна маленька дівчинка, яку хтось перетворив на знаряддя обману. Я стояла над нею, відчуваючи жалість, страх і крижану лють. Хто б не зробив це, він ударив не лише по мені — по мамі, по її слабкості, по її любові…