Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Ранок прийшов сірий і важкий. Я не спала, мама майже не лягала: то прокидалася Міла, то плакала Ніка. Ми рухалися домом мовчки, як після пожежі, в якій ще тліють стіни.

Коли телефон завібрував, я вже знала, хто дзвонить. На екрані з’явилося ім’я Марти.

— Оксано, — сказала вона тихо. Голос був порожній, без звичної гри.

— Приїжджай.

— Я отримала повідомлення.

— Тоді ти розумієш, що розмову не відкласти.

— Буду за годину.

Вона вимкнулася першою. Я поклала телефон на стіл і лише тоді помітила, що пальці в мене білі від напруження.

Рівно за годину біля воріт хруснув гравій. Марта вийшла з машини майже невпізнаваною: старі джинси, темне худі, бліде обличчя, тіні під очима. Побачивши мене, вона одразу заплакала.

— Оксано, пробач…

Я мовчки розвернулася й зайшла в дім. У мене не було сил приймати її сльози за каяття.

У вітальні мама сиділа з Нікою на руках. Міла гралася поруч на килимі дерев’яним кубиком, час від часу поглядаючи на незнайому дівчинку. Повітря в кімнаті було щільним, ніби перед грозою.

— Тарас буде пізніше, — сказала я. — Він уже в дорозі. Але ти почнеш зараз.

Марта сіла на край дивана. Руки вона зчепила так міцно, що кісточки побіліли.

— Я все розкажу. Більше не можу.

Мама відвернулася, притискаючи Ніку до грудей. Я стояла навпроти сестри й відчувала, як усередині мене все застигло.

— У нас із Тарасом був роман, — вимовила Марта.

Слова прозвучали неголосно, але кімната ніби тріснула. Я вже підозрювала, що Ніка схожа на Мілу не випадково, і все одно почути це було боляче фізично.

— Коли? — спитала я. Голос виявився рівнішим, ніж я чекала.

— Минулої зими. Ти була вагітна. Він казав, що йому самотньо. Що ти вся в собі, у роботі, у дитині, а він ніби зайвий.

Мама різко вдихнула.

— Марто… з чоловіком сестри?

— Я знаю, — Марта закрила обличчя руками. — Знаю. Мені немає виправдання. Я тоді думала, що це кохання. Що він розуміє мене, а я його. Що у вас усе давно зламалося, просто ніхто не визнає.

Я дивилася на неї й не могла поєднати цю жінку із сестрою, чиї дитячі фотографії лежали в маминому альбомі. Вона зруйнувала мій дім, але все одно лишалася Мартою, яку я знала з дитинства.

— А потім ти завагітніла, — сказала я.

Марта кивнула. Сльози текли їй по обличчю беззвучно.

— Тарас злякався. Спочатку казав, що треба позбутися проблеми, потім — що йому потрібен час. Обіцяв розібратися, не кидати тебе вагітну, а потім усе вирішити. Я вірила. Дурепа, так? Але я справді вірила…