Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Я вдягалася так швидко, що ґудзики не потрапляли в петлі. Міла прокинулася, сонна й невдоволена, почала плакати, коли я натягувала на неї комбінезон. Я шепотіла їй щось заспокійливе, хоча сама ледве трималася. У голові билися одні й ті самі запитання: хто, навіщо, чому саме мама, чому дитина схожа на Мілу?

Нічна дорога тяглася безкінечно. Фари вихоплювали мокрий асфальт і темні дерева, Міла спала в кріслі, а я все дивилася на неї в дзеркало, ніби боялася втратити й цю єдину тверду реальність.

Що ближче був мамин дім, то настирливіше спливала Марта: запитання про зір, розмова на кухні, бажання самій возити Мілу, фальшива бадьорість перед від’їздом. Я гнала цю думку, але вона поверталася знову.

У вікнах маминого дому горіло світло. Усі вікна світилися. Отже, вона не спала, ходила з кімнати в кімнату, боялася власного дому. Двері виявилися відчинені. Я внесла Мілу на руках і побачила маму у вітальні. Вона сиділа в кріслі, бліда, з червоними запаленими очима. Коли вона побачила мене з донькою, її обличчя перекосилося так, ніби в неї на очах завалилося останнє пояснення того, що відбувається.

— Оксаночко… — прошепотіла вона.

— Де дитина?

— Нагорі. У старій дитячій. Спить.

Я передала їй Мілу. Донька заворушилася, захникала, але мама машинально притисла її до себе. Я побігла сходами. Кожна сходинка віддавалася у скронях ударом.

У кімнаті було напівтемно. На тумбочці горів слабкий нічник. У старому ліжечку, де колись спала ще я, лежала дівчинка. Вона спала, підібгавши ніжки, майже так само, як Міла. Уві сні злегка причмокувала губами. Я підійшла ближче й відчула, як у мене перехоплює подих.

Наживо схожість була моторошною. Та сама форма обличчя, схожі губи, світле волосся, м’які складочки на руках. Але це була не моя донька. У цієї малечі були трохи темніші вії, інший відтінок шкіри, інший вираз навіть уві сні. Вона була ніби відображенням Міли в каламутному дзеркалі.

Я помітила край ковдри. На ньому нитками було вишито ім’я: «Ніка».

Мені довелося вхопитися за дверний одвірок. Підлога хитнулася під ногами. Я змусила себе вдихнути, потім іще раз. Дитина не винна. Мама не винна. Треба зрозуміти, звідки вона взялася. Треба триматися.

Коли я спустилася, мама стояла посеред вітальні з великою дорожньою сумкою темного кольору. Руки в неї тремтіли.

— Ось. Це ти… тобто та, хто була схожа на тебе… привезла з дитиною. Там усе її.

Я відкрила сумку. Незнайомі повзунки, пляшечки іншої марки, упаковка серветок, маленька шапочка, брязкальце. І сама сумка. Я знала її надто добре. З цією сумкою Марта їздила на зйомки, у поїздки, до мами — куди завгодно. Я бачила її десятки разів…