Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

Раннього літнього ранку вони вирушили до аеропорту. Повітря вже починало прогріватися, а перші сонячні промені ковзали дорогою. Софія всю дорогу тримала Назара за руку й без угаву розповідала про собак і море. Хлопчик слухав її спокійно, час від часу усміхаючись.

У літаку дівчинка припала до ілюмінатора й довго не могла відвести очей від землі, яка ставала дедалі меншою. — Мамо, ми летимо, як птахи! — вигукнула вона й обернулася до Оксани з таким захватом, що та вперше за довгий час усміхнулася без зусилля.

Оксана сиділа поруч і спостерігала за дітьми. За короткий час її життя знову змінилося, однак тепер невідомість уже не здавалася безнадійною. Остап раз у раз поглядав на сина, ніби все ще не міг звикнути до того, що знайшов його живим і неушкодженим.

Дім Остапа вразив Софію високими стелями, просторими кімнатами й м’якими килимами. Дівчинка зупинилася на порозі, підвела голову й захоплено озирнулася. — Справжній замок! Де моя кімната? — вигукнула вона, а потім потягнула Назара за руку. — Ходімо шукати кімнату з найбільшими вікнами!

Діти зникли в глибині будинку, і їхні кроки ще довго луною відбивалися в коридорах. На обличчі Остапа вперше з’явилася спокійна усмішка. Він відступив убік, пропускаючи Оксану, і неголосно промовив: — Ласкаво просимо…