Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

Кілька обіцяних днів непомітно розтягнулися на місяць: діти дедалі міцніше прив’язувалися одне до одного, а між дорослими поступово зникала колишня настороженість. Якось теплого літнього ранку Софія й Назар гасали будинком, а потім вмостилися поруч і взялися малювати на великих аркушах. Їхні голоси вільно лунали просторими кімнатами.

Софія принесла Оксані малюнок моря, дому, собаки, дітей і дорослих. Вона дбайливо тримала аркуш за краї, намагаючись нічого не розмазати, і сяяла від гордості. — Ось ми всі! — оголосила дівчинка, показуючи на кожну фігурку. — Тут ти, дядько Остап, Назар і я. Це моя сім’я.

Назар став поруч, уважно подивився на малюнок і серйозно підтвердив: — А Соня тепер моя сестра. — Софія усміхнулася до нього й посунулася ближче, ніби ці слова остаточно закріплювали те, що обоє вже встигли відчути…