Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

— Кириле, я не проти допомогти, — сказала вона одного разу, коли Інга з Мілою пішли гуляти. — Але це мій дім. Інга не може поводитися так, ніби я тут зайва.

Він відмахнувся, навіть не підвівши очей від телефона.

— Ти себе накручуєш. Їй з дитиною потрібен куток. Ти ж не хочеш, щоб маленька дівчинка опинилася невідомо де?

— А я? — запитала Арина тихо. — Мені теж потрібен дім. Чи це вже не рахується?

Кирило промовчав. І це мовчання було звичнішим за будь-які відповіді.

Того вечора, коли він запропонував їй «пожити десь іще», всередині Арини щось обірвалося остаточно. Не гучно, без спалаху — просто впала остання опора, на якій трималася надія, що брат схаменеться.

На кухонному столі стояла її нова чашка. Біла, з тонким малюнком лісу, куплена нещодавно принагідно. Арина взяла її, подивилася на гладенький бік, на темні силуети дерев — і різко кинула в сміттєве відро.

Порцеляна розкололася з сухим, дзвінким тріском.

Кирило здригнувся. Інга підняла брови.

— Отже, поговоримо, коли всі заспокояться? — промовила Арина, дивлячись на них обох. — Ні. Ми поговоримо тільки тоді, коли ви згадаєте: це мій дім. Не ваш. Мій.

Вона вийшла в коридор, схопила куртку й грюкнула дверима так сильно, що в під’їзді озвався відгомін.

Надворі йшов холодний дощ. Арина стояла біля входу, не відразу розуміючи, куди йти. Вода стікала по волоссю, по обличчю, за комір. Вона підвела очі до вікон своєї квартири. Там горіло світло. У цьому світлі рухалися тіні.

Але домом це місце вже не відчувалося…