Молодята пішли з життя всього за пів години після весілля, і причина виявилася несподіваною для всіх

— Не спите? — спитав Мирослав, прикривши за собою двері.

Соломія різко повернула голову. В її погляді майнув переляк, але вона швидко усміхнулася.

— Сон до мене рідко приходить одразу.

Він сів на стілець біля ліжка, поклав на коліна теку з результатами й не відразу знайшов потрібні слова. Зазвичай діагнози він вимовляв рівно. За роки роботи навчився тримати обличчя, навіть коли всередині щось обривалося. Та зараз перед ним була жінка, в якої не було нікого, кому можна було б подзвонити після цих слів.

— Аналізи підтвердили серйозне захворювання, — почав він.

— Рак? — тихо спитала Соломія.

Він підвів очі.

— Ви знали?

— Здогадувалася. У мами було схоже. Вона теж спершу кашляла, потім стала слабкою, потім перестала вставати.

Сказала вона це спокійно, майже буденно, ніби говорила про погоду за вікном.

— Це не означає, що треба здатися, — промовив Мирослав. — Є лікування. Ми можемо спробувати.

Соломія подивилася на свої руки. Шкіра на пальцях була потріскана, нігті коротко обламані.

— Лікарю, у мене немає грошей. Немає дому. Немає страховки, документів, родичів. Навіть одягу нормального немає. З чим мені боротися?

— Із хворобою.

Вона усміхнулася, але в цій усмішці не було насмішки.

— Хвороба хоча б чесна. Вона прийшла й сказала: час. Люди зазвичай ідуть мовчки.

Мирослав хотів заперечити, та не зміг. Її спокій тривожив сильніше, ніж сльози.

— Я постараюся організувати все, що можливо, — сказав він. — Не обіцяю дива, але…

— Ви краще про себе подумайте.

Він насупився.

— Про мене?

— Я бачила, як ви виходите вночі, — сказала Соломія. — Іноді хитаючись. Іноді так, ніби несете на плечах не сумку, а цілу могилу. У живих людей очі інші.

Мирослав завмер. Його звикли жаліти обережно, говорити правильні фрази, пропонувати допомогу. Але ніхто не говорив із ним так прямо. Ця жінка, яку він ледве знав, побачила в ньому те, що він сам намагався не помічати.

— Ви надто спостережливі, — сухо сказав він.

— Коли в тебе немає стін, доводиться дивитися на людей уважно. Так простіше зрозуміти, хто вдарить, а хто подасть руку.

Після тієї ночі Мирослав став приходити до неї щовечора. Спочатку як лікар: міряв температуру, розпитував про біль, приносив ліки, дивився результати. Потім затримувався на кілька хвилин довше. Далі — на пів години. А потім якось збагнув, що чекає цих розмов цілий день.

Соломія вміла слухати так, ніби для неї не існувало нічого важливішого за чужий голос. Ординатори приносили їй чай і між іншим скаржилися на нещасливе кохання. Медсестри сідали біля її ліжка після зміни й розповідали про дітей, чоловіків, втому, сварки, страхи. Навіть суворий охоронець Мирон якось залишив їй пакет мандаринів і пробурмотів, що вдома в нього біда із сином.

Вона нікого не перебивала. Іноді ставила коротке запитання. Іноді просто брала людину за руку, якщо та починала плакати. У підвалі, де раніше пахло старою фарбою й порожніми коробками, з’явилося дивне тепле місце, куди люди приходили не лікуватися, а ставати трохи менш самотніми.

— Як ви витримуєте стільки чужого болю? — спитав якось Мирослав. — Вам самій боляче.

За вікном тьмяно світив місяць, відбиваючись у мокрому склі. Соломія лежала на боці, укрита лікарняною ковдрою до підборіддя.

— Мама казала, що всередині кожної людини ховається свій звірятко, — відповіла вона. — Невидиме, налякане або зле. Поки його ніхто не назве на ім’я, воно гризе людину зсередини.

— І як звати вашого?

Соломія довго мовчала.

— Самотність. Така, що стає звичкою. А вашого, лікарю?

Мирослав усміхнувся, але усмішка вийшла хрипкою.

— Не знаю.

— Знаєте, — м’яко сказала вона. — Просто боїтеся вимовити.

Він підвівся й пройшовся кімнатою. Під ногами рипнув старий лінолеум.

— Провина, — нарешті сказав він. — Мою дружину звали Дарина. Я мав помітити хворобу раніше. Мав наполягти на обстеженні. Я лікар. Я рятував незнайомих людей, а її не врятував.

Соломія простягнула руку. Він хотів зробити вигляд, що не помітив, та потім сів назад і дозволив їй торкнутися його пальців. Її долоня була холодна, майже невагома.

— Якщо людина любить вас, їй боляче бачити, як ви караєте себе за те, чого вже не змінити, — сказала вона. — Ви думаєте, що страждання доводить любов. А може, воно лише не дає любові лишитися світлою.

Мирослав опустив голову. У грудях щось здригнулося, ніби тріснула гребля, яку він два роки зміцнював мовчанням, роботою й алкоголем. Сльози прийшли раптово. Він закривав обличчя руками, намагався зупинитися, та не міг. Соломія мовчала й тримала його за пальці, поки він уперше після смерті Дарины плакав не від розпачу, а від болю, який нарешті знайшов вихід.

З весною її стан почав погіршуватися. Обличчя витягнулося, під очима з’явилися глибокі тіні, кашель повертався частіше. Та усмішка лишалася з нею, як остання річ, яку не могла відібрати хвороба.

Одного вечора вона попросила Мирослава щільніше зачинити двері. Він одразу насторожився.

— Тобі гірше?

— Часу мало, — сказала вона.

— Не кажи так. Ми ще можемо спробувати інший курс.

— Уже пізно, Мирославе Андрійовичу.

— Я знайду кошти.

— Річ не лише в грошах.

Вона глибоко вдихнула, ніби збиралася ступити в крижану воду.

— Можна попросити вас про одне? Останнє.

— Про що завгодно.

Соломія подивилася йому просто в очі.

— Одружіться зі мною…