Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

Слідчий довго розглядав чоловіка й жінку, що сміялися.

— Перевіримо номер, власника, з’ясуємо, хто ця пасажирка, — сказав слідчий. — Якщо підтвердиться, що машина його і того вечора він там був, розбиратимемося із залишенням у небезпеці. Вагітну вночі саму в лісі залишити — справа серйозна. Подивимося, що ще виявиться.

На перевірку номера пішов день. Власником виявився саме Віктор, чиє прізвище повідомила Іра. Запит відомостей про нього привів до іншої жінки: за три роки до цієї історії він познайомився з немолодою самотньою власницею квартири в сусідній області. Причарував, домігся довіри, переконав переписати житло на нього — заради майбутньої родини. Отримавши квартиру, зник.

Вона подавала заяву, але доказів не знайшлося. До нотаріуса прийшла сама, угоду підписала добровільно. Обіцянка одружитися лишилася словами, яких до справи не пришиєш. Усе розвалилося, і житло залишилося Вікторові. Іра була другою постраждалою — або третьою; слідство ще з’ясовувало. Уже проглядалася відпрацьована схема: самотня власниця нерухомості, стрімке залицяння, пропозиція, дарча, зникнення.

Колишню потерпілу розшукали й викликали для свідчень. Тамара приїхала до Кам’янки, поки Іра лежала в лікарні, і попросила дозволу зустрітися. Їй було за 50; втомлене, зблякле обличчя горе порізало зморшками, яким уже не розгладитися. У палаті вона присіла на край стільця біля ліжка й довго м’яла хустинку.

— Я думала, одна така дурепа знайшлася, — нарешті промовила Тамара. — Три роки соромилася. Людям казала, що ми розійшлися, що він поїхав. А сама знала: пограбував мене, обдурив і покинув. Єдину квартиру забрав. Тепер у сестри куток винаймаю, у чужому місті. І все себе звинувачувала: мабуть, зі мною щось не так, якщо зі мною можна отак вчинити.

Вона підвела на Іру очі, повні сліз.

— Коли дізналася про тебе, що він знову… та ще й вагітну в лісі… Мені навіть радісно стало. Сказати соромно. Не через те, що ти мучилася. Через те, що я не сама. Що винна не я, це він такий. Звір.

Іра взяла її за руку.

— Вашої вини немає. Моєї теж. Він знає, чого людина чекає, і дає саме це. Отримує своє — і йде. Ми з вами не дурепи, Тамаро. Нам хотілося кохання. За це нема чого соромитися.

Вони замовкли, не випускаючи рук одна одної. Обох обдурили й пограбували, але тепер вони були разом, і це не давало їм залишитися зламаними.

Тамара погодилася виступити в суді — на те, чого три роки боялася.

— Раніше здавалося, засміють мене, не повірять, скажуть, сама винна. А тепер страх минув. Нас уже двоє. Удвох витримаємо.

Від попередньої історії випадок Іри відрізнявся вагітністю. Схоже, саме це сплутало Вікторові розрахунок: чекати дев’ять місяців, потім ділити дитину, платити аліменти. Він вирішив позбутися Іри. Завіз її в глушину, де, вочевидь, раніше бував на полюванні, й залишив, розраховуючи, що в осінньому лісі вночі вагітна жінка довго не протягне. Місце здавалося йому безлюдним: ні допомоги, ні свідків. Про зоологів та їхні фотопастки він не знав. Камера, прикручена до сосни за три метри від дороги, зберегла і машину, і номер, і сміхотливе обличчя його справжньої подруги.

Світловолосу пасажирку теж знайшли. Дарина виявилася спільницею: допомагала обирати жертв, забезпечувала Вікторові прикриття. Коли на допиті вона злякалася, що відповідати доведеться вже за співучасть у замаху на вбивство, а не лише за шахрайство, то заговорила.

Вона описала схему, пояснила, як обрали Іру, розповіла про той вечір. Віктор спокійно залишив вагітну серед лісу, потім забрав Дарину з траси й усю дорогу жартував: дурепа тепер собою ялинки удобрить. Дарина намагалася виправдатися, але власними словами забила останній цвях. У слідчого з’явилося свідчення: жінку залишили навмисне, розраховуючи на її загибель.

Будинок тим часом висів на волосині. Сестра Дениса взялася вести справу й у ці дні працювала без сну.

— Слідство може тривати, але арешту треба домогтися негайно, — пояснила вона. — Лише так ми не дамо йому продати будинок, хоч би що він замислив.

До клопотання юристка додала матеріали порушеної кримінальної справи, свідчення та знімки. Суддя наклав арешт. За день до цього з’ясувалося, наскільки близько підійшов продаж: приїжджого покупця спокусила низька ціна, він уже оглянув будинок, домовився з Віктором і призначив день угоди в нотаріуса. Ще трохи — і житло перейшло б до чесної людини, яка нічого не знала про обман. Повернути його тоді стало б майже неможливо…