На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері

Віра Степанівна насупилася. — Які сім років? До чого тут минуле? — У день мого вісімнадцятиріччя ти поставила біля дверей валізу й зажадала залишити ключі. Забула? Обличчя матері ледь помітно здригнулося: розмова розвивалася зовсім не за тим сценарієм, який вона заздалегідь придумала.

Вона попросила не ворушити давнє й заявила, ніби вони вже вирішили все забути. Андрій заперечив, що жодних домовленостей між ними не було. Це мати захотіла одним зручним словом стерти минуле, тоді як він пам’ятав кожен день, прожитий після дверей, що зачинилися за ним.

Він підвівся з-за столу й підійшов до вікна. За склом лежали сад, ділянка й доріжки, які він спланував сам. Усе навколо було створене його працею, а тепер мати спокійно збиралася передати це Кирилові, як колись віддавала молодшому все найкраще.

Не обертаючись, Андрій розповів, як перший тиждень ночував на вокзалі й умивався в громадській вбиральні. Як роками харчувався дешевою локшиною й відкладав будь-яку вільну суму. Віра Степанівна невпевнено перебила його: не варто мучити себе спогадами, адже тепер усе це позаду.

Тоді Андрій обернувся й спитав, чи пам’ятає мати інше — що за сім років жодного разу не зателефонувала. Вона не знала, чи живий він, де ночує, чи закінчив навчання. Жодне свято не змусило її запросити старшого сина додому або бодай надіслати коротке повідомлення.

— Я чекала, що ти сам прийдеш, — пробурмотіла Віра Степанівна.

Андрій гірко всміхнувся:

— І лише коли я отримав добру посаду й збудував дім, ти раптом згадала, що в тебе є старший син. Зручний збіг.

Кирило спробував втрутитися й звинуватив брата в тому, що той марно гарячкує, адже мати нібито бажає йому добра. Андрій тихо наказав йому замовкнути. У голосі прозвучало стільки стриманої сили, що молодший брат одразу опустив очі.

— Ми ж сім’я, а сім’я зобов’язана допомагати, — повторила Віра Степанівна.

Андрій коротко й холодно розсміявся.

— Сім’я не виставляє вісімнадцятирічного юнака на вулицю. Рідні цікавляться людиною не лише тоді, коли їм знадобилися її гроші чи житло.

— Я прийшла помиритися, — наполягала мати.

Андрій похитав головою.

— Ні, ти прийшла брати. У дитинстві відбирала в мене увагу й ніжність, щоб без залишку віддати Кирилові, а тепер вирішила забрати дім.

Віра Степанівна наблизилася з ображеним виглядом:

— Я завжди любила вас однаково…