На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері

Мати пожвавішала й повідомила, що Кирило вже два роки зустрічається з дівчиною, збирається одружитися, а жити молодій парі ніде. Вони змушені зупинятися то в неї, то в батьків нареченої. Однокімнатна квартира Віри Степанівни для майбутньої сім’ї надто тісна.

Андрій відчув, як напружилися плечі. Не минуло й години, а розмова вже підійшла до справжньої мети візиту. На його холодне запитання, яке стосунок ця проблема має до нього, мати відповіла, що житло Кирилові необхідне, адже скоро можуть з’явитися діти.

Андрій запропонував братові винаймати квартиру або назбирати на власну. Віра Степанівна заперечила: Кирило тільки почав шукати постійну роботу, заробіток у нього буде малий, а нерухомість коштує дорого. Вона говорила дедалі переконливіше, ніби пояснювала очевидний обов’язок, а не перекладала наслідки чужої безвідповідальності.

Андрій мовчки чекав. Він уже розумів напрям розмови, але хотів почути остаточну вимогу без здогадок. Мати підвелася з-за столу, пересіла ближче й узяла його за руку. Дотик був незвичним і тому особливо неприємним.

— Я придумала розумне рішення, усім буде вигідно, — довірливо сказала Віра Степанівна.

— Яке?

— Віддай цей дім Кирилові, синочку. А сам разом із Софією переїжджай до мене. У моїй квартирі вам двом місця вистачить.

У кімнаті стало так тихо, що виразно тріснуло поліно в каміні. Кров прилила Андрієві до обличчя. Навпроти сиділа зблідла Софія й дивилася на свекруху широко розплющеними очима, ніби не була певна, що правильно почула слова.

— Що ти зараз сказала? — перепитав Андрій.

Мати заговорила ще терплячіше:

— Дім для двох завеликий, а Кирилові з дружиною й майбутніми дітьми потрібен простір. Ви молоді, поживете в мене, заощадите. Коли заведете дитину, знайдете щось інше.

Кирило схвально закивав. — Чудова ідея, Андрію. Мені дім дуже подобається, я його не продам, берегтиму. Віра Степанівна стиснула руку старшого сина: — Бачиш, брат усе цінує. Кімнати не стоятимуть порожніми, а ви позбудетеся зайвих витрат.

Андрій повільно вивільнив долоню. Навіть добре знаючи материн характер, він не припускав, що її нахабство здатне набути такої форми. Він іще раз спитав, чи говорить вона серйозно. Віра Степанівна запевнила, що бажає старшому синові виключно добра: жити в матері зручно й дешево, а Кирило буде щасливий.

«Усі залишаться задоволені», — підсумувала вона. Андрій повторив ці слова й відчув, як усередині піднімається лють, знайома з того дощового дня біля дверей. Він подивився матері просто в очі й дуже повільно спитав, чи пам’ятає вона, що сталося сім років тому…