На новосіллі у свекрухи жінка несподівано впізнала квартиру своєї бабусі, яка безслідно зникла

Вона вже було відкрила рота, щоб почати диктувати диспетчерові адресу, як раптом події набули зовсім неочікуваного повороту. Дзвонити не довелося.

Вхідні двері, які Артем залишив прочиненими, з оглушливим тріском розчахнулися. На порозі стояла жива, неушкоджена й страшенно розлючена бабуся Лідія Степанівна. Вона не виглядала як немічна старенька, якій потрібне свіже повітря.

У своєму елегантному осінньому пальті, з акуратною стрижкою й очима, що метали блискавки, вона нагадувала розгніваного прокурора. А просто за її спиною, немов живе втілення відплати, грізно височів сусід-пенсіонер Павлович. Павлович був постаттю легендарною.

Колишній начальник цеху на машинобудівному заводі, він зберіг виправку, луджену горлянку й цілковите неприйняття будь-якої несправедливості на ввіреній йому території. У правій руці Павлович міцно стискав важку дубову тростину, відполіровану роками й більше схожу на зброю пролетаріату, ніж на опору для ходьби.

— Ах ви ж сарана підзабірна! — прогримів голос Лідії Степанівни, перекриваючи шкварчання пательні.

Не кажучи більше ні слова, Павлович ступив уперед. Із залихвацьким, богатирським кректом він перехопив тростину зручніше й з розмаху опустив її просто на зігнуту спину Артема, який саме нахилився, щоб дістати з-під столу табурет.

— Ой, за що? — завив Артем, упускаючи табуретку й підстрибуючи на місці, мов ужалений кенгуру.

— За махінації з нерухомістю, паразите! — гаркнув Павлович, роблячи хибний замах і з відтягом прикладаючи тростину до заднього місця зблідлого Марининого чоловічка. Пролунав глухий ляскіт.

Лариса Вікторівна, випустивши з рук ніж, заверещала так, що задрижали шибки в серванті. Вона спробувала сховатися за холодильник, але Павлович орудував тростиною з майстерністю вправного фехтувальника. Дубова тростина спритно обігнула кут і смачно в’їхала свекрусі по пухкому плечу.

— Рятуйте! Убивають хулігани! — заверещала Лариса Вікторівна, заметавшись тісною кухнею. Її квітчастий халат миготів поміж шафками, створюючи ілюзію скаженого диско-шару.

— Ба! А ти де була? — видихнула приголомшена Марина під звуки глухих ляскотів, опустивши телефон із набраним номером поліції.

Сцена перед нею розгорталася з такою кінематографічною швидкістю, що мозок відмовлявся вірити очам.

— Де-де? На курорті! — гаркнула бабуся, з видимим задоволенням спостерігаючи, як Палич ганяє новоселів коридором. Тростина зі свистом розтинала повітря, знаходячи свої цілі з лячною точністю.

Лідія Степанівна скинула пальто просто на руки онуці й пройшла на кухню, дорогою гидливо вимикаючи газ під пательнею з чужою ковбасою.

— Твій геніальний чоловічок зранку приїхав! У двері дзвонить, усміхається ширше нікуди. Соловейком заливався: мовляв, купили ми з Мариною путівку в заміський санаторій. П’ять зірок. «Відпочивайте, люба бабусю. Усе включено. Це вам на знак подяки, що в сім’ю мене прийняли». Тицяє мені якісь папірці з печатками з принтера. Розповідає про масаж і шведський стіл. Я, стара дурепа, вуха й розвісила. Думаю, от же ж, який зятечко турботливий виявився.

— Недарма ти його годувала.

Бабуся відчинила вікно, вивітрюючи запах чужої присутності. З коридору тлом долинали ритмічні шльопки й приглушені писки Артема…