Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Наступного четверга я чекала вже без колишнього страху. Потім був іще один, потім іще. Я стала приходити регулярно. Брала книжки не просто «щось почитати», а те, що збиралися обговорювати. Удома робила нотатки, згадувала фрази, думала над героями. У голові з’явилося заняття, яке не залежало від того, хто й коли мені подзвонить.

Ми зблизилися з Мариною Григорівною та Надією Павлівною. Виявилося, Надія теж ходить у той гурток, тільки не щотижня. Після однієї зустрічі Марина запропонувала:

— Давайте по суботах гуляти в парку. Недалеко, без геройства. Пройдемося, посидимо на лавці, на людей подивимося.

Я погодилася. У першу суботу ми зустрілися біля входу. Дерева вже вкрилися молодою зеленню, доріжки були сухі, у ставку плавали качки. Ми йшли повільно, зупинялися біля клумб, обговорювали квіти, книжки, погоду, онуків. На лавці Марина раптом сказала:

— Я раніше теж чекала, що донька згадуватиме про мене щодня. Потім зрозуміла: вона живе своє життя. А я маю жити своє…