Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Я слухала її й відчувала, як ці слова лягають поруч із тим, що вже сказала мені Надія Павлівна. Не діти мають витягати мене з порожнечі. Не їхні дзвінки зобов’язані підтверджувати, що я існую. Це було боляче визнати, але разом із болем приходило звільнення.

Того вечора подзвонив Андрій.

— Мам, як справи?

— Добре, Андрійку. Сьогодні гуляла в парку з приятелькою.

— З приятелькою? — він навіть засміявся, але не глузливо, а здивовано. — У тебе з’явилася компанія?

— Так. Познайомилися через бібліотеку.

— Оце так. Мам, я радий. Справді.

Ми говорили недовго, але інакше. Він спитав, чи далеко парк, чи не втомлююся я, що читаю зараз. Я розповіла йому про гурток, про суперечку довкола книжки, про те, що Марина вважає головного героя впертюхом, а я з нею не зовсім згодна. Андрій слухав, інколи перепитував. Уперше за довгий час я не ловила кожну паузу з тривогою, що він зараз обірве розмову…