Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Я поставила чайник, налила води в чашку й сіла навпроти календаря. Закреслені числа дивилися на мене маленькими чорними ранками. Попереду були дні, які нічим не відрізнялися один від одного: ранок, таблетки, прибирання, книжка, телевізор, вечеря, ліжко. Потім знову ранок.

Я раптом ясно побачила, що можу прожити так не один місяць і не один рік, щоразу чекаючи дзвінка так, ніби від нього залежить повітря.

Тоді я вирішила: більше не дзвонитиму. Не з гордості й не з образи. Просто не хотіла остаточно стати для дітей тим сигналом, який хочеться скинути. Нехай набирають самі, якщо в них з’явиться бажання. Нехай мій номер не викликає в них утомленого зітхання.

Тиждень минув без дзвінків. Потім інший. Я продовжувала вставати о шостій, готувати вівсянку, приймати ліки, витирати чисту полицю, розгортати книжку на тій самій сторінці.

Телефон мовчав. Я забороняла собі дивитися на нього й усе одно перевіряла: раз на годину, інколи частіше. Жодного пропущеного. Просто тиша…