Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

На початку травня я вийшла у двір. Повітря було тепле, свіже, пахло вологою землею й молодим листям. На лавці сиділа Надія Павлівна з п’ятого поверху. Вона теж жила сама. Дітей у неї не було, і раніше мені здавалося, що це найсумніша старість, яку можна уявити. Вона помітила мене й посунулася.

— Сідайте, Оксано Миронівно. Удвох весну спостерігати веселіше.

Я сіла поруч. Ми якийсь час мовчали. Діти катали м’яча, хтось віз візочок, у відчиненому вікні над нами дзенькала посудина.

— Знаєте, — сказала Надія Павлівна, не дивлячись на мене, — я раніше заздрила тим, у кого є сини й доньки. Думала: от кому не страшно старіти. А потім стала слухати розмови сусідок і зрозуміла, що самотність уміє приходити в будь-який дім. Навіть туди, де на стінах багато родинних фотографій.

Я спитала, як вона з цим живе. Спитала неголосно, майже соромлячись свого запитання, бо в ньому було надто багато мого власного болю. Надія Павлівна не стала вдавати, ніби все просто. Вона лише поправила рукав пальта й якийсь час дивилася на двір, де діти сперечалися через м’яча.

— Як умію. Книжки беру, до бібліотеки ходжу, там по четвергах збирається гурток. Люди розмовляють, чай п’ють. Не порятунок, звісно, але день стає не порожнім…

Після розмови з Надією Павлівною я повернулася додому іншою ходою: не швидшою, ні, ноги так само нили, але всередині з’явилася думка, за яку можна було триматися. Самотність, сказала вона, не залежить від наявності дітей. Ці слова не втішили одразу, зате почали працювати десь глибоко.

Удома я дістала зі шафи стару коробку. У ній лежали листи чоловіка. Він писав їх мені в молодості, коли ми надовго розлучалися. Почерк у нього був великий, нерівний, рядки то підіймалися, то спадали. Папір пожовтів по краях, але від нього й досі віяло тим часом, коли ми обоє вірили, що попереду безкінечно багато років. Я провела пальцем по рядках, ніби могла намацати його голос. Потім розгорнула зошит, у якому колись вела щоденник.

На одній сторінці був запис про те, як Андрій приніс погану оцінку з математики. Він тоді сидів за кухонним столом, сердився на задачу, хмурив лоба, а я пояснювала йому знову й знову, аж поки він раптом не підвів очей і не всміхнувся: зрозумів. Тоді я була потрібна без жодних дзвінків. Просто була поруч у ту мить, коли йому була потрібна опора.

Тепер він виріс. І мені теж треба було вчитися жити інакше…