Пасажирка тихо заспівала в машині, і чоловік раптом почув голос, який пам’ятав із самого дитинства
Додому Микола повернувся глибокої ночі, приголомшений відкриттям. Він знову й знову перебира́в почуті подробиці, згадував покривало й точність мелодії. У свідомості поставала майже неймовірна здогадка: Олена Григорівна могла бути його зниклою матір’ю або принаймні знати правду про її долю. Цю думку не можна було ні прийняти, ні відкинути.
Усю дорогу він сперечався сам із собою. Розум нагадував про вік жінки, її забудькуватість і можливу плутанину у спогадах. Серце відповідало тим відчуттям упізнавання, що виникли ще до першого запитання. Микола боявся повірити марно, адже надія могла знову позбавити його матері, щойно подарувавши можливість її віднайти. Але вдати, ніби нічого не сталося, він уже не міг.
Наступного дня він почав пошуки. Проїхав ділянку першої зустрічі, повернувся до будинку біля перехрестя, оглянув навколишні вулиці, а потім вирушив до офісу. На звичному місці, де зазвичай стояли ящики з овочами та фруктами, жінки не було. Ніхто не міг підказати, куди вона поділася.
Так тривало кілька днів. Микола їздив знайомим маршрутом, сповільнювався біля кожної самотньої постаті й повертався додому дедалі пригніченішим. Звичні справи перестали втримувати увагу. Під час розмов він часто замовкав, а вночі довго не міг заснути, бо в голові звучала стара пісня.
На п’ятий вечір дружина не витримала й запитала за вечерею, що з ним відбувається. Микола виглядав розсіяним, майже не їв і явно думав про щось інше. Спершу він хотів відмахнутися, пам’ятаючи її колишні насмішки, але потім усе ж нагадав про стареньку з дороги.
— Про ту саму таємничу попутницю? — уточнила дружина, вже без колишньої веселості. — Чому ця історія й досі не дає тобі спокою?
Микола зізнався, що відчуває між собою й Оленою Григорівною зв’язок. Він розповів про другу зустріч, про її провали в пам’яті й про те, як вона впізнала вовняне покривало. Потім пояснив найголовніше: пісню жінка виконала з тими самими паузами та інтонаціями, з якими її колись співала йому мати.
Дружина насупилася. Вона припустила, що мелодія може бути широко відомою і збіг сам по собі нічого не доводить. Але Микола нагадав: річ не лише в пісні. Старенька знала, чим його вкривали, коли він був дитиною, і називала такі подробиці, яких випадкова людина знати не могла.
Тепер скептицизм дружини помітно ослаб. Вона запитала, чому чоловік не зажадав прямої відповіді одразу. Микола похитав головою: він намагався, однак Олена Григорівна уникала пояснень, плуталася, замовкала, а потім зникла біля свого будинку раніше, ніж розмова могла продовжитися.
— Я не знаю, боїться вона говорити чи її підводить пам’ять, — зізнався він. — Але доки не почую правду, заспокоїтися не зможу.
Дружина довго дивилася на нього, а потім сказала, що більше не глузуватиме з його пошуків. Якщо відповідь настільки важлива, треба продовжувати, тільки не втрачати обережності й не дозволяти надії підміняти факти. Микола подякував їй. Підтримка нічого не доводила, але знімала тягар самотності, з яким він прожив останні дні. Він знав, що наступного вечора знову вирушить на ту дорогу…
