Пасажирка тихо заспівала в машині, і чоловік раптом почув голос, який пам’ятав із самого дитинства
Микола різко повернувся до пасажирки. Від її слів тілом пробіг холод. Про те, яким покривалом його вкривали в немовлячому віці, не знала навіть дружина; сам він пам’ятав лише уривчасті відчуття — тепло, приглушене світло й жіночий голос. Мати зникла з його життя сорок п’ять років тому, коли йому було три роки, і всі відомості про неї він отримав пізніше від людини, яка його виховала.
— Звідки ви це знаєте? — запитав він, намагаючись рівно вести машину. — Ви були знайомі з моєю матір’ю? Мені казали, що вона зникла багато років тому. Хто розповів вам такі особисті подробиці?
Олена Григорівна не відповіла. Вона притиснула покривало до себе й поринула в довге мовчання, ніби почуте запитання віднесло її в далеке минуле. Микола більше не квапив, але всередині наростав цілий вир: надія змінювалася недовірою, потім поверталися біль давньої втрати й туга. Випадковим збігом те, що відбувалося, вже не здавалося.
Він знову подивився на стареньку й раптом зрозумів, де бачив це обличчя. Майже щодня вона сиділа неподалік від його офісної будівлі й продавала овочі та фрукти. Микола багато разів проходив повз, іноді помічав, як увечері небайдужі перехожі пропонували підвезти її до скромного будинку на околиці. Тому обличчя й видалося знайомим ще під час першої зустрічі.
— Я згадав вас, — сказав він. — Ви торгуєте біля мого офісу. Але це все одно нічого не пояснює. Чому ви знаєте про моє дитинство і про покривало? Ви справді знали мою матір?
Олена Григорівна тихо зітхнула. Замість прямого зізнання вона почала згадувати окремі подробиці його ранніх років. Говорила про звички маленького Миколи, про його страхи й про те, як його заспокоювали перед сном. Кожна деталь озивалася всередині невиразним, але справжнім упізнаванням. Перед ним ніби розгортався старий сімейний альбом, хоча жодних фотографій жінка не показувала.
Напруження в салоні стало майже відчутним. Микола боявся перебити й водночас чекав пояснення, яке зв’яже розрізнені слова в єдине ціле. Але старенька несподівано вказала на перехрестя й попросила зупинитися біля невеликого будинку з тьмяним ліхтарем над входом.
Він пригальмував, не зводячи з неї очей. Олена Григорівна взялася за ручку дверцят, затрималася й знову заспівала ту саму пісню. Негучна мелодія розлилася машиною з такою ніжністю, що Микола на мить перестав помічати дорогу, будинок і нічну темряву. Він чув знайомі інтонації й відчував, як дитячий спогад нарешті наближається.
— Зачекайте, я заглушу двигун, — попросив він, простягаючи руку до ключа.
Рух тривав лише секунду. Коли Микола знову повернувся до дверцят, сидіння було порожнє. Він вискочив надвір, обійшов машину, подивився в бік будинку й кілька разів покликав жінку. Вітер колихав гілки, слабкий ліхтар освітлював порожню ділянку дороги, але Олени Григорівни ніде не було.
Переляк уперше змусив його всерйоз згадати слова дружини про духа. Він спробував переконати себе, що перевтомився й сприймає звичайні дивини за неможливе. І тоді в пам’яті зовсім виразно пролунав той самий наспів. Саме цією мелодією мати колисала його в дитинстві. Сумнівів більше не лишалося: пісня пов’язувала незнайому стареньку з жінкою, яка зникла сорок п’ять років тому…
