Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

— Документи оформлювали не вдома. Він сам відвіз її. Я не поїхала, у мене була зміна. Він сказав, що все законно.

— Тобі зручно було не поїхати.

Вона закрила обличчя руками.

— Так.

Даниїл дивився на сестру й раптом згадав її маленькою: як після зникнення батька вона приходила вночі до його кімнати й лягала на килимок біля ліжка, бо боялася темряви, але не хотіла будити матір. Він тоді робив вигляд, що спить, а вранці злився, що вона сопіла. Вони обоє були дітьми, яких дорослі таємниці перемололи по-різному.

— Ларо, — сказав він тихо. — Я не знаю, чи зможу пробачити.

Вона кивнула, не прибираючи рук від обличчя.

— Я розумію.

— Але якщо хочеш хоч щось виправити, кажи правду. Усю. Не тільки мені. Слідчому, мамі, собі.

— Я вже дала свідчення.

Він уперше подивився на неї без колишньої злості.

— І?

— Гліба затримали вранці. На автостанції. Він намагався виїхати. При ньому знайшли мамині документи й гроші.

Даниїл заплющив очі.

— Добре.

— Це не все.

Він насторожився.

Лариса дістала із сумки невеликий прозорий пакет. Усередині лежала флешка.

— Знайшла вдома. У його старій сумці. Там скани документів, листування, фотографії. І ще… відео з кабінету нотаріуса. Він записував усе на телефон, щоб потім шантажувати помічницю. Я не знала, що він так багато зберігає.

— Чому принесла мені?

— Олені. Вона сказала, що передасть юристу. Я просто хотіла, щоб ти знав: я більше не збираюся його прикривати.

За тиждень Даниїл зміг дійти до палати матері.

Віра Павлівна лежала біля вікна. Вона ніби стала меншою: гострі плечі під лікарняною сорочкою, сиве волосся заплетене в тонку косу, обличчя майже прозоре. На тумбочці стояла чашка, поруч лежали окуляри й носовичок.

Коли Даниїл увійшов, мати повернула голову й одразу заплакала. Без звуку. Тільки підборіддя затремтіло.

— Синку.

Він сів поруч і взяв її руку. Шкіра була суха й гаряча.

— Мамо.

— Пробач мені.

Він дивився на їхні сплетені пальці. Її нігті були коротко обрізані, на великому пальці жовтів слід від йоду.

— За що саме? — спитав він. Не жорстоко. Втомлено.

Вона заплющила очі.

— За все. За твого батька. За мовчання. За те, що повірила. За те, що злякалася.

Клубок у горлі заважав йому говорити.

— Ти знала, що батько не просто пішов?

— Частково знала. Не все. Роман прийшов тієї ночі. Сказав, що наробив біди, що Гліб небезпечний. Я не повірила до кінця. Думала, він виправдовується. Потім він зник. А Гліб почав допомагати. Возив мене, лагодив, був поруч. Я втомилася боятися й вибрала вірити тому, хто залишився.

— Він тобі погрожував?

— Спочатку ні. Потім, коли Лариса зібралася за нього заміж, я сказала, що він не ввійде в нашу сім’ю. Він прийшов і поклав на стіл Романові розписки. Сказав, що якщо я заговорю, борги повісять на дітей, дім відберуть, а Лариса все одно мені не повірить. Я виявилася боягузкою, Даню.

— Ти була сама.

— Це не виправдання.

Він мовчав. За вікном санітар у темній куртці курив біля сміттєвих баків, прикриваючи цигарку від дощу долонею.

— Я ненавидів батька, — сказав Даниїл.

— Знаю.

— Ти дозволила мені його ненавидіти.

Мати здригнулася, ніби він ударив її.

— Так.

— Чому ти не сказала потім? Коли я виріс?