Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

— спитав він голосніше.

Гліб трохи помовчав.

— Лариса знає рівно стільки, скільки їй корисно знати.

— Вона думає, що я хотів украсти дім.

— Вона й раніше була готова в це повірити. Ти ж улюбленець. Віра тебе жаліла, бабця захищала, а Лариса все життя залишалася другою.

— Тому ти вирішив користуватися нею?

— Я з нею одружився.

— Це не відповідь.

— Це найкраща відповідь із тих, на які ти заслуговуєш.

Дощ посилювався. Вода струменіла по камінню. Даниїл відчув, як його починає трусити — від холоду, від болю, від люті.

— Ви підробили мій підпис.

— Не ми. Є люди, які роблять це акуратно. Твій підпис простий, навіть смішний.

— А нотаріус?

Гліб зітхнув, ніби розмова почала його втомлювати.

— Нотаріуси теж люди. Один не дивиться уважно, другий любить гроші, третій довіряє знайомому посередникові. Тебе це вже не повинно хвилювати.

Він відступив від краю. Згори почувся важкий скрегіт бетону.

— Глібе, — тихо сказав Даниїл. — Не роби дурниць.

Обличчя знову з’явилося над криницею.

— Дурниця — це лізти туди, куди тебе не кликали.

— Мене шукатимуть.

— Хто? Колишня дружина? Вирішить, що ти знову сховався від проблем. Сестра? Вона впевнена, що ти шахрай. Мати? У неї тиск, їй зараз не до пошуків.

У горлі в Даниїла піднявся клубок. Навіть не від страху — від того, як точно Гліб бив по болючому.

— Кирило, — сказав він.

Гліб на секунду відвів погляд.

— Дітям швидко пояснюють дорослі помилки.

Плита зсунулася. Згори посипалася земля. Сіре коло світла почало звужуватися. Даниїл схопився, але послизнувся й ударився плечем об стіну. Біль прошив руку.

— Глібе! — закричав він. — Стій!

Відповіддю був тільки скрегіт.

Коли нагорі залишився вузький каламутний отвір, Гліб промовив:

— Коробку можеш залишити собі. Там напевно половина згнила. Заодно подумаєш, чи варта була вся ця історія твого впертого характеру.

Потім стало темно.

Даниїл кричав довго. До хрипоти, поки горло не почало дерти, поки голос не перетворився на зірване сипіння. Він гатив каменем по стінах, по плиті, кликав сусідів, матір, Олену, будь-кого. Але дім стояв на околиці, дощ шумів густою стіною, вітер гнув гілки, і його голос, мабуть, розчинявся в мокрій землі.

Він сів, притискаючи коробку до грудей. Ліхтарик на телефоні блимав — заряд швидко танув. Запис усе ще тривав. Даниїл не знав, чи чути на ньому розмову. Не знав, чи збережеться файл, якщо телефон згасне. Не знав, чи зможе вибратися сам.

У якийсь момент він подумав про батька. Не про того чоловіка, якого ненавидів усі ці роки, а про іншого — про того, хто, можливо, теж стояв колись уночі біля цієї криниці, з тремтячими руками, і ховав правду, бо не зумів захистити сім’ю інакше. Даниїл не пробачив йому зникнення. Навіть тепер не був певен, що зможе. Але ненависть, яку він носив у собі двадцять років, дала тріщину — таку саму нерівну, як бетонна плита над головою.

Телефон раптом завібрував.

Екран спалахнув. Одна слабка поділка зв’язку.

Олена.

Він ледь не впустив апарат.

— Даню? — її голос пробивався крізь перешкоди, далекий і тривожний. — Де ти? Я вже годину тобі дзвоню.

— Олено, — прохрипів він. — Я біля бабусиного дому. У дворі. У криниці.

— Що?

— Провалився. Гліб… він закрив мене плитою. Слухай уважно. Викликай рятувальників. І поліцію. Ларисі не дзвони. Нікому з них не дзвони.

— Ти поранений?

— Не знаю. Коліно, плече. Дуже холодно.

— Даню, говори зі мною, чуєш?