Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

— У мене запис. Він зізнався. Коробка… документи батька… все в криниці…

Зв’язок обірвався.

Він втупився в екран. Поділка зникла. Заряду залишалося чотири відсотки.

За кілька хвилин телефон згас.

Потім час розпався на шматки. Даниїл то сидів, то намагався підвестися, то знову сповзав по слизькій стіні. Вода здавалася дедалі холоднішою. Ноги почали німіти. У темряві кожен звук ставав величезним: краплі, дихання, шарудіння коріння. Один раз йому здалося, що нагорі хтось кличе його, але то був вітер.

Він думав про матір. Про її руку в дверному прорізі. Про те, як вона пішла, не сказавши ні слова. Що вона знала? Чому мовчала? Боялася Гліба? Соромилася? Намагалася захистити Ларису? Чи просто втомилася від правди так, як втомлюються від постійного болю?

Коли нагорі нарешті залунали голоси, Даниїл уже не зміг кричати. Він тільки вдарив каменем по стіні. Раз. Ще раз. І ще.

— Тут! — долинув приглушений голос. — Він тут! Живий!

Світло вдарило згори так різко, що він заплющив очі.

— Даниїле! — кричала Олена. — Ти мене чуєш?

Він хотів відповісти, але з горла вийшло тільки сипіння.

Потім були мотузки, драбина, чужі руки, запах мокрих курток і бензину від генератора. Його підіймали обережно, але біль однаково спалахував при кожному русі. Коли він опинився на поверхні, першим побачив Олену. Вона стояла без парасолі, волосся прилипло до обличчя, губи посиніли від холоду. Поруч Кирило плакав, уткнувшись у куртку сусідки Валентини.

— Навіщо ти його привезла? — прошепотів Даниїл, коли його поклали на ноші.

— Він почув дзвінок, — Олена спробувала усміхнутися, але обличчя здригнулося. — Я не змогла залишити його самого.

Кирило вирвався й підбіг.

— Тату!

— Тихо, друже. Все добре.

— Ти весь у багнюці.

— Буває.

Хлопчик схопив його за пальці. Долоня в нього була гаряча, маленька, жива. Даниїл заплющив очі.

Коробку він не випустив. Навіть коли лікар намагався розтиснути його руки, він прохрипів:

— Не можна. Це докази.

Олена нахилилася ближче.

— Я візьму. При тобі. Дивися, вона в мене.

Тільки тоді він дозволив їй забрати бляшанку.

У лікарні з’ясувалося, що переломів немає. Зате були сильне розтягнення зв’язок, забій плеча, переохолодження й струс мозку. Його залишили під наглядом. Він лежав у палаті з білими стінами, слухав, як за фіранкою літній чоловік сперечається з медсестрою через крапельницю, і знову й знову прокидався від відчуття, що над ним зсувається плита.

Олена прийшла вранці. Принесла теплі шкарпетки, зарядний пристрій і контейнер із сирниками.

— Їж.

— Не хочу.

— Я не питала.

Вона сіла поруч і дістала його телефон.

— Файл зберігся.

Даниїл повільно повернув голову.

— Чути?

— Чути. Не ідеально, але достатньо. Його голос, твої запитання, зізнання про підпис.

Він заплющив очі. Повітря вийшло з грудей довго й болісно.

— Поліція?

— Заяву прийняли. Спершу черговий робив вигляд, ніби у вас звичайна сімейна сварка через дім. Потім я ввімкнула запис. Вираз обличчя в нього одразу змінився.

— Гліб?

— Удома його не було. Лариса сказала, що він поїхав у справах. Його шукають.

— Мама?

Олена помовчала.

— Уночі їй стало зле. Сусідка викликала швидку. Вона в кардіологічному відділенні, у сусідньому корпусі.

Даниїл спробував сісти. Голова відразу пішла обертом.

— Лежи.

— Мені треба до неї.

— Зараз тебе не пустять. І ти не дійдеш.

— Вона знає?

— Поки не все. Я сказала тільки, що ти живий і що знайшлися старі документи. Вона плакала.

Даниїл відвернувся до вікна. По шибці стікали дощові краплі. За вікном сірів лікарняний ранок, мокрі дерева стояли нерухомо.

На третій день до палати прийшла Лариса.

Вона зупинилася у дверях, вчепившись у ремінець сумки. Макіяж розмазався, волосся було зібране абияк, обличчя осунулося. Даниїл ніколи не бачив її такою розгубленою.

— Можна?