Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

— І що тоді все стане тільки її. Більше вони про це не говорили.

Розмова перейшла на щось про зміни й про зламаний інвентар на третьому поверсі. Прибиральниця докотила відро до дверей, медсестра вийшла першою, двері зачинилися з м’яким клацанням. А по щоці Олега повільно сповзла сльоза.

Він не ворухнувся. Не видав ані звуку. Він просто лежав — із заплющеними очима, з трубками й датчиками, із серцем, яке вперто продовжувало працювати, — і всередині нього щось руйнувалося з тим тихим, страшним звуком, з яким руйнуються речі, що здавалися вічними.

Ззовні за нього боролася медицина. А всередині він уже був сам. Лікар сказав: «Динаміка позитивна» — таким тоном, яким говорять про щось само собою зрозуміле.

Але Оксана все одно схопила його за руку й не відпускала секунди три, поки не взяла себе в руки. Олег розплющив очі в середу вранці. Спершу була лише біла стеля й гудіння лампи над головою — монотонне, трохи дратівливе, як комар у темряві.

Потім з’явилися обличчя. Лікар із планшетом. Медсестра.

І десь за їхніми плечима — Оксана, яка стояла біля дверей і тримала руки складеними на грудях, ніби молилася або просто не знала, куди їх подіти. Коли лікар кивнув і сказав, що небезпека минула, до палати хлинули всі одразу. Сестра Олега принесла гвоздики — рожеві, трохи пом’яті, видно, довго тримала в руках.

Денис увійшов останнім, зупинився на порозі й дивився на батька з таким виглядом, ніби боявся сполохати щось крихке. «Тату», — сказав він, і в цьому одному слові вмістилося все, чого шістнадцятирічні не вміють вимовляти вголос. Олег упіймав його погляд і всміхнувся — по-справжньому, без зусилля.

Потягнувся рукою, поплескав сина по передпліччю. Денис нарешті видихнув і незграбно присів на край стільця біля ліжка. Оксана підійшла ближче.

Нахилилася, торкнулася його щоки губами — обережно, ніби він був із чогось ламкого. Від неї пахло її звичними парфумами й трохи лікарняним коридором, де вона, судячи з усього, провела не одну годину. — Олеже, — прошепотіла вона, — налякав так.

Олег дивився на неї. Усмішка трималася на обличчі, і він не дозволив їй нікуди зникнути. Але десь за цією усмішкою, у тому місці, куди не зазирають сторонні, було тихо й дуже холодно…