Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

Марина прикусила губу, ніби сказала зайве.

— Він не казав?

Анна відчула, як серце вдарилося об ребра.

— Чого він не казав?

— У нього тиск, серце. Йому при мені не раз ставало зле. Ви взагалі помічаєте, що з ним відбувається?

Анна мовчала.

— Звісно, ні, — тихо сказала Марина. — Вам головне — втримати.

Анна зробила крок ближче.

— Послухай мене уважно. Ти спиш із моїм чоловіком і приходиш до мого під’їзду розповідати мені, що я погана дружина?

Марина зблідла, але підборіддя підвела.

— Він давно з вами нещасливий.

— А з тобою щасливий?

Дівчина стиснула телефон.

— Так.

— Тоді радій. Забирай. Тільки разом із його боргами, кредитами й страхом відчинити поштову скриньку. Чи він тобі про це теж не сказав?

На обличчі Марини майнуло щось швидке, неприємне. Страх? Злість? Недовіра?

— Ви брешете.

— Спитай.

Анна обійшла її й увійшла до під’їзду. Лише на другому поверсі зрозуміла, що рука тремтить так, що пакет порвався. Яблука покотилися сходами. Вона присіла, збираючи їх, і раптом відчула себе старою, приниженою й маленькою.

Сергій помер наприкінці січня.

Дзвінок пролунав уранці, коли Анна збиралася на роботу. Номер був незнайомий. Чоловічий голос, сухий і казенний, сказав, що Сергієві стало зле в машині біля офісного центру. Швидка приїхала швидко, але врятувати не вдалося.

Анна стояла в передпокої з однією сережкою у вусі.

— Ви хто йому? — спитав голос.

Вона хотіла відповісти «дружина», але слово застрягло в горлі. Формально вони все ще були одружені. Сергій так і не подав на розлучення. Вони зустрічалися в нотаріуса, сперечалися про борги, він приходив по речі, залишав по собі запах морозного повітря й ліків у кишенях старої куртки. Але чоловіком він уже не був.

— Дружина, — сказала вона нарешті.

Потім були лікарняний коридор, холодне світло, лікар із втомленим обличчям. Пакет із речами. Ключі. Гаманець. Телефон, який їй не віддали одразу. Сірий светр, акуратно складений. Годинник, що зупинився, коли його зняли.

Артем приїхав за годину. Він вбіг у коридор, розпатланий, із червоними очима.

— Мамо?

Анна похитала головою.

Він сповз по стіні навпочіпки, закрив обличчя руками. І тоді Анна зрозуміла, що ненависть не скасовує горя. Зрада не стирає двадцяти років життя. Помер не лише чоловік, який зрадив її. Помер батько її сина. Помер чоловік, з яким вона колись була молодою.

Похорон призначили на третій день.

Марина з’явилася в траурній залі в чорній сукні й короткій шубці. Вона стояла біля стіни, окремо від родичів, із білим обличчям і величезними очима. У руках тримала маленьку фотографію Сергія — ту саму, де він усміхався їй. Анна побачила краєм ока й відвернулася.

Свекруха, Наталія Павлівна, сиділа на стільці біля труни, погойдуючись і шепочучи: «Сергійку, синочку». Вона давно погано ходила, але на похорон приїхала. Сестра Сергія, Ольга, клопоталася з вінками, весь час позираючи на Анну так, ніби шукала винного.

— Довела, — прошипіла вона в якийсь момент, коли вони опинилися поруч біля дверей.

Анна не одразу зрозуміла.

— Що?