Після смерті доньки зять відмовився піклуватися про онучок, але їхній спокій невдовзі дістав пояснення

Підприємство відкрило внутрішнє розслідування. Записи, аудіофайли, записка, листування, пошукові запити, кадрові рішення — усе зійшлося. До відповідальності притягнули і безпосереднього керівника Раїси, який за рекомендацією Іллі блокував їй відпустку й переведення.

У місті ця історія стала окремою темою, яку обговорювали на кухнях, у чергах і в робочих кабінетах.

Судовий процес рухався повільніше, ніж хотілося б, але важче, ніж Ілля міг собі уявити. Його засудили.

Перед винесенням вироку Ілля попросив побачити дівчаток. Не з туги, а з розрахунку. Такі люди до кінця намагаються врятувати власне відображення.

Геннадій не став вирішувати за онучок.

— Дівчатка, він просить зустрічі. Видно, адвокат порадив імідж підправити перед фіналом. Вирішуйте самі, я нав’язувати не буду. Захочете піти — відвезу. Ні — то ні.

Дарина подивилася на сестер. Поліна хитнула головою. Алла схрестила руки.

Дарина повернулася до діда й промовила одну фразу, найточнішу в усій цій історії:

— Мама до останнього подиху намагалася склеїти те, що він ламав. А він просто чекав, коли вона розвантажить його життя своїм відходом. Нам там робити нічого, діду. Тему закрито.

Після цього Ілля втратив останнє — навіть ілюзію права називатися батьком.

Дівчатка залишилися під опікою Геннадія, зберігши прізвище й пам’ять матері. Кошти, отримані за результатами судового процесу, не повернули Раїсу, але забезпечили головне: жодна з трьох більше ніколи не залежатиме від людини, яка називала власну родину баластом…