Після смерті доньки зять відмовився піклуватися про онучок, але їхній спокій невдовзі дістав пояснення

Ілля вірив, що втік.

Геннадій увійшов останнім, став біля задньої стіни й не промовив ані слова. Працівниця почала церемонію.

Потім настала пауза. Шум біля входу. Той самий момент, коли всі водночас відчувають, що повітря в кімнаті змінилося.

До зали зайшли двоє у формі. Назвали Іллю на ім’я та прізвище.

Люди обернулися. Наречена відступила на пів кроку. Хтось підвівся.

Ілля отримав повідомлення просто перед працівницею відділу реєстрації, перед нареченою, перед кожною людиною, чия думка була для нього дорожчою за родину.

— Послухайте, це якась безглузда помилка, — Ілля заговорив швидко, збивчиво, втрачаючи ту розміреність, яка завжди була його головним інструментом. — Це чийсь дурний розіграш, помста заздрісників. Я зараз зроблю кілька дзвінків, ми все владнаємо. Це просто технічне непорозуміння.

Але його обличчя відповіло раніше за слова. І наречена це прочитала.

Це було не непорозуміння. Це були руїни.

Геннадій вийшов уперед без поспіху, зі спокоєм людини, чия робота зроблена. Він звернувся не до Іллі, а до нареченої.

— Послухай мене, доню. Якщо цього громадянина зараз звідси виведуть під білі рученьки, вважай, що ти в лотерею життя виграла. Цей шлюб, що не відбувся, — найкраще, що могло з тобою статися за всі твої роки.

Наречена не відповіла. Вона зробила крок назад, потім іще один, розвернулася й вийшла, не озираючись.

Ілля смикнувся за нею, але Геннадій вимовив те, що мав сказати давно. Не голосно, але так, щоб чув кожен у залі:

— Людина, яка планомірно доводила дружину до труни, доньок називала сміттям і при цьому вірила, що їй належить новий вівтар, не заслуговує ні родини, ні навіть пристойного костюма…