Поліцейський опинився поруч у мить, коли в’язень вирішив сказати найважливіше

— Слухання відкладається. Сторона обвинувачення повинна надати додаткові матеріали.

Артема вивели. Уже біля дверей він озирнувся. У його погляді не було перемоги. Лише тиха, майже болісна вдячність. Від неї в мене стиснуло горло.

Увечері я знову прийшла до Алли. Вона відчинила після довгої паузи. Обличчя в неї було таке бліде, ніби за один день вона прожила кілька тяжких років.

— Навіщо ви знову прийшли? — спитала вона втомлено.

— Тому що страх не повинен ставати вироком, — сказала я. — Ви знаєте, що Артем невинний.

Алла закрила обличчя руками. Кілька секунд вона мовчала, а потім плач прорвався назовні — вже не сухий, не вимучений, а справжній.

— Данило змусив мене, — видихнула вона. — Сказав, що якщо я не напишу заяву, він знищить мене. Артем ніколи не говорив про мене погано. Ніколи. Він не зробив того, в чому його обвинувачують.

Я записувала її зізнання, і пальці в мене були крижані, хоча в кімнаті було тепло. Тепер у справи з’явився ключ. Тепер усе могло змінитися.

Ніч минула без сну. Бабуся сиділа поруч, як сиділа колись біля мого дитячого ліжка, і тихо гладила мою руку.

— Ти до нього прив’язалася, — сказала вона нарешті. — Не сперечайся. Це видно.

Я мовчала.

— Тільки пам’ятай, Марино: якщо ти рятуєш його не лише тому, що він невинний, а й тому, що серце не дозволяє інакше, — це вже не просто робота. Це твій особистий вибір.

Наступного дня зал був повний. Людей стало ще більше. Хтось прийшов із цікавості, хтось — зі злорадства, хтось просто хотів побачити, як чужа доля змінює напрямок.

Данило сидів із кам’яним обличчям, але злість у його очах жила відкрито. Коли викликали Аллу, вона спершу ледве трималася на ногах. Потім підвела голову…