Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

Ще яскравіше згадалася мама. Після знайомства з Артемом вона довго мовчала, а потім сказала, що він надто гладенький. Не поганий, не грубий, не невихований — саме гладенький, як мокрий камінь у руці, який ніби тримаєш, а він усе одно вислизає.

— Він гарно говорить, — сказала тоді мама, поправляючи на столі чашку. — Надто гарно. У людей, які так стараються сподобатися, зазвичай є причина.

Оксана тоді спалахнула. Їй було прикро за свою пізню радість, за цю несподівану надію, за пропозицію, яку вона боялася злякати. Вона сказала, що мама звикла в усьому шукати підступ, що Артем просто уважний, що не треба міряти всіх чужими помилками.

Тепер, під’їжджаючи до непримітної будівлі реєстраційного відділу, вона подумки промовила: «Мамо, пробач». Не вголос, майже без слів, але так виразно, що горло стиснулося.

Усередині установи пахло папером, старим поліролем і квітами, що лишилися після вчорашніх церемоній. Учора ці коридори здавалися їй частиною щасливого обряду. Сьогодні вони виглядали холодними, службовими, байдужими. Двері кабінету з потрібним номером відчинилися майже одразу після стуку.

— Оксано Андріївно? Швидко заходьте.

Галина Петрівна виявилася жінкою років п’ятдесяти, з втомленим обличчям і дуже уважними очима за окулярами. Вона замкнула двері на ключ, і клацання замка прозвучало так різко, що Оксана мимоволі здригнулася.

— Сідайте. Води?

— Ні, — відповіла Оксана. — Я хочу зрозуміти, що відбувається.

Працівниця сіла навпроти, склала руки на краю столу. Перед нею лежала тека, з якої визирав край роздрукованого документа.

— Я багато років працюю з реєстраційними записами, — почала вона тихо. — Бачила всяке. Помилки, фіктивні союзи, сімейні драми. Але вчорашній випадок — не звичайна технічна проблема. І я не могла відпустити вас у поїздку, доки ви не дізнаєтеся правду.

Оксана мовчала. Її обличчя було нерухоме, але пальці самі вчепилися в ремінець сумки.

— Коли ми вносили дані вашого чоловіка, система довго не підтверджувала запис. Зовні документи виглядали правильно. Бланк, печатки, захисні елементи — усе пройшло первинний огляд. Але нічна звірка з центральною базою прийшла лише зранку. І от там почалося.

Галина Петрівна повернула монітор. На екрані був скан паспорта Артема Мирославовича Бойка. Поруч — червоні позначки, службові рядки, таблиці.

— Бланк справжній, — сказала вона. — Але він значиться серед викрадених чистих документів. Дані, внесені в нього, не належать реальній людині. Артема Бойка з такою датою народження і такою реєстрацією в базі немає.

Оксана дивилася на екран, і в голові ніби вимкнувся звук. Потім вона почула власний голос:

— Тобто мій чоловік — людина, якої не існує?

— Гірше, — жорстко сказала Галина Петрівна. — Ваш учорашній чоловік — людина з іншою біографією й іншим ім’ям. І, судячи з матеріалів, він давно не просто обманює жінок.

Вона дістала з принтера аркуш. На ньому була фотографія Артема, тільки підпис під знімком був чужий: Назар Остапович Гнатюк. Обличчя те саме, але погляд на фото здавався важким, чужим, без звичної ніжності. Оксана раптом зрозуміла, що ніжність теж могла бути вивченою маскою…