Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

— Читайте, — сказала Галина Петрівна й підсунула аркуш ближче.

Рядки розпливалися, але Оксана змусила себе вдивлятися. Справжнє ім’я. Рік народження. Міжрегіональний розшук. Справи про злісне ухилення від утримання дітей. Заборгованість — майже два з половиною мільйона, без зазначення валюти, просто страшна для будь-якої родини сума. Підозри в серії шахрайських епізодів: знайомство з самотніми забезпеченими жінками, швидке входження в довіру, фіктивне оформлення стосунків, доступ до грошей, кредитів і майна, а потім зникнення.

Окремий рядок ударив сильніше за інші: сімейний стан — одружений. Дружина Леся Михайлівна Гнатюк. Двоє неповнолітніх дітей.

— Він одружений, — вимовила Оксана майже беззвучно. — У нього діти.

— Так. І, судячи з відомостей, він давно від них переховується, — відповіла Галина Петрівна. У її голосі не було службової байдужості, лише втомлена жіноча зневага. — Ваш учорашній шлюб юридично нікчемний. Його не мало бути. По суті, ви вільні. Але якби ви полетіли з ним і дали доступ до рахунків…

— Він просив це зранку, — перебила Оксана. — І вчора. І весь останній тиждень.

У голові швидко склалася схема. Він квапив реєстрацію. Вмовляв не міняти документи перед поїздкою, щоб не гаяти часу. Казав, що прізвище можна лишити, поки вони не повернуться. Просив спільний доступ до грошей, пояснюючи це турботою. Наполегливо, м’яко, лагідно — як людина, що не тисне, а нібито оберігає.

— За кордоном він міг би лишити вас без засобів, — сказала Галина Петрівна. — Оформити на ваше ім’я позики, переказати заощадження, отримати доступ до того, що ви збирали роками. А потім зникнути. З такими людьми найстрашніше навіть не гроші. Вони ламають людині здатність вірити.

Оксана підвелася й підійшла до вікна. За склом був ясний ранок. Машини блищали на сонці, хтось ніс букет, пара молодих людей сміялася біля входу. А всередині неї відбувалося щось дивне. Біль піднімався першим — гарячий, принизливий, майже фізичний. За ним прийшла огидa. А потім, повільно, як метал холоне у воді, з’явилася холодна рішучість.

Вона згадала, як Артем учора дивився їй в очі, вимовляючи слова про вірність. Згадала його руку на своїй талії, його губи біля скроні, його тихе «тепер ми сім’я». І раптом побачила іншу картину: він рахував. Сережки, годинник, квартиру, рахунок, майбутні кредити, довірливість. Він не одружувався. Він заходив у систему, щоб її зламати.

— Ви повідомили поліцію? — спитала вона, не обертаючись.

— Так. Це вже зроблено. Наряд має під’їхати сюди, але не миттєво.

— Якщо вони приїдуть сюди, він утече, — сказала Оксана. — Він чекає мене вдома. Якщо я затримаюся надто довго або повернуся не такою, як поїхала, він зрозуміє. У таких людей чуття. Він збере свої речі, зникне, змінить ім’я, документи, зовнішність. І за місяць сидітиме навпроти іншої жінки в тихій кав’ярні.

Галина Петрівна дивилася на неї з тривогою.

— Що ви хочете зробити?

Оксана обернулася. В її обличчі вже не було розгубленої молодої дружини. Перед працівницею стояла жінка, яка знайшла розкрадання й збиралася довести перевірку до кінця.

— Мені потрібно привести його туди, де він сам не встигне зникнути. Туди, де його помітять, заблокують і втримають до приїзду поліції…