Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

— Ви ризикуєте, — тихо сказала Галина Петрівна.

— Я вже ризикнула, коли вийшла за нього заміж, — відповіла Оксана. — Тепер хочу виправити помилку.

Вона підійшла до столу й указала на документи.

— Мені потрібен цей файл. Усе, що можна: фото, дані справжнього імені, відомості про розшук, інформація про недійсність нашого запису.

Галина Петрівна похитала головою.

— Це службові матеріали. Я не маю права передавати їх приватній особі.

Оксана не стала сперечатися. Лише подивилася їй в очі. У цьому погляді було надто багато: стиснений біль, сором за власну сліпоту, злість, страх за інших жінок і бажання не дати злочинцю втекти. Працівниця довго мовчала, потім утомлено видихнула.

— Ви нічого від мене не отримували, — сказала вона. — Ви знайшли відомості самі. У вас робота така — вмієте шукати. Диктуйте адресу пошти.

Оксана продиктувала робочу адресу. Пальці Галини Петрівни швидко застукали по клавіатурі. За хвилину на телефоні Оксани висвітлився новий лист із вкладенням. Назва файла була коротка й страшна: «Гнатюк».

— Дякую, — сказала Оксана.

— Не дякуйте зараз. Просто будьте обережні. І не залишайтеся з ним наодинці там, де він зможе на вас натиснути.

Оксана вийшла з кабінету, відчуваючи, що ноги стали важкими, ніби вона пройшла не коридор, а кілька кілометрів. У машині вона зачинила двері, заблокувала замки й кілька секунд сиділа нерухомо. У салоні було тихо. Лише телефон у руці здавався розпеченим.

Їй належало зіграти так, щоб Артем не вловив жодної фальшивої ноти. Він бачив її закоханою, м’якою, інколи роздратованою, втомленою, сміхотливою. Але він не бачив її такою, якою вона ставала на складних перевірках: зібраною, холодною, уважною до кожної паузи.

Вона набрала його номер. Гудки тягнулися надто довго. Коли Артем відповів, голос у нього був бадьорий і нетерплячий.

— Ну що там? Усе? Ми вже вибиваємося з графіка.

Оксана змусила себе усміхнутися. Вона знала: усмішка змінює голос, робить його м’якшим.

— Артеме, там такий бардак, що слів нема. У них система зависла. Запис є, але підтвердити не можуть. Усі бігають, чекають спеціаліста. Сказали, мінімум година, може півтори.

— Та що за день такий! — різко сказав він. У слухавці щось стукнуло. — Поїхали без цього. Потім розберемося.

— Не можна. Я спеціально спитала. Якщо запис не підтвердиться, можуть виникнути питання при виїзді. А якщо вони ще якийсь запит відправлять, нас можуть просто затримати на перевірці документів. Ти ж сам не хочеш починати медовий місяць із пояснень.

Вона говорила впевнено, підмішуючи в брехню рівно стільки бюрократичної плутанини, скільки треба, щоб налякати людину з фальшивим паспортом. На тому кінці повисла пауза.

— І що тепер? — спитав він уже тихіше.

— Я перевірила табло вильотів. Наш рейс затримують. Є запас часу. Тож зробимо розумно: я зараз повертаюся, забираю тебе з валізами, і ми заїдемо в твій офіс. Ти ж казав, що не підписав якісь відпускні папери. Заодно здаси перепустку, щоб тебе не смикали. А я на парковці спокійно налаштую банк — у вас там зв’язок добрий.

Мовчання тривало кілька секунд. Потім Артем пожвавішав.

— Ти в мене розумниця. От за це я тебе й люблю. Давай, чекаю біля під’їзду. І телефон підготуй, щоб без затримок…