Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

Усередині ділового центру Артем ішов до турнікетів із звичною розслабленістю. Прохолодне повітря холу приємно огорнуло обличчя після спеки вулиці. Він устиг уявити собі найближчі години: підпис, машина, аеропорт, переліт, номер із видом на воду. А далі — поступово, обережно, без грубості. Спершу доступ до застосунка. Потім невеликі перекази під виглядом спільних витрат. Далі кредити, пояснені майбутніми планами. І одного дня — зникнення.

На ресепшені сиділа дівчина, яка зазвичай усміхалася йому й називала на ім’я. Сьогодні вона не підняла очей, ніби була зайнята екраном. Артем відзначив це, але значення не надав. Мало в кого який настрій.

Він дістав перепустку — білу пластикову картку з фотографією та прізвищем Бойко. Приклав до зчитувача. Замість звичного зеленого сигналу спалахнув червоний хрест, і турнікет видав різкий неприємний звук.

— Та що за… — пробурмотів він.

Він потер картку об рукав, приклав ще раз. Той самий червоний світ. Та сама відмова.

— Охорона! — голосно гукнув він. — У мене перепустка не проходить. Я запізнююсь, відчиніть вручну.

Чоловік за стійкою підвівся повільно. Це був не той літній охоронець, який часто чергував зранку. Новий працівник був кремезний, із нерухомим обличчям і важким поглядом. Він нічого не відповів, лише подивився на Артема так уважно, що той уперше відчув укол тривоги.

Бічні двері біля зони безпеки відчинилися. У хол вийшли троє. Посередині йшов Тарас Степанович, начальник служби охорони компанії, високий чоловік із обличчям, на якому не затримувалися випадкові емоції. Поруч рухалися двоє співробітників швидкого реагування — зібрані, широкоплечі, з однаково жорсткими виразами облич.

— Артеме Мирославовичу, — промовив Тарас Степанович так голосно, що кілька людей у холі обернулися.

Артем спробував усміхнутися.

— От якраз вас шукаю. Перепустка не працює. Напевно, технічний збій.

— Збій був тоді, коли ви опинилися в нашій компанії, — сказав начальник охорони.

Усмішка на обличчі Артема сіпнулася й зникла. Він відчув, як усередині провалюється щось важке. Люди довкола сповільнювали крок, зупинялися, прислухалися. У холі, де зазвичай усі поспішали у своїх справах, раптом утворилося коло уваги.

— Перепрошую, не зрозумів, — сказав він, намагаючись повернути голосу впевненість.

Тарас Степанович розкрив теку й дістав роздруківку. Артем побачив фотографію. Свою. Але підпис під нею був не той, який він носив останні місяці.

— А якщо я звернуся до вас справжнім ім’ям? Назаре Остаповичу Гнатюку. Так зрозуміліше?…