Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

— Я довірив тобі доньку, дім і своє життя, — сказав він тихо. Не підвищував голосу, і від цього слова звучали важче за крик. — Ти використала все.

— Ти не маєш права мене судити. Вона і моя донька теж. Я люблю її. Я все для неї робила.

— Ти місяцями поїла її препаратами, щоб звільняти собі вечори. Яку б гарну казку ти не розповідала собі перед сном, це не допомога. Це твій вибір.

Марина мовчала.

Ноутбук перейшов у сплячий режим. Екран потемнів, і в ньому на секунду відбилося її обличчя. Вона відвернулася.

— Ти забереш Віку? — спитала вона.

Олексій підвівся.

— Це ти зробила.

— Не я одна винна.

— Це ти зробила, — повторив він.

Він узяв ключі зі стільниці й вийшов. Двері зачинив акуратно, майже безшумно.

У машині він якийсь час сидів нерухомо, поклавши руки на кермо. Потім набрав батька.

— Ну? — спитав Артем.

— Кави вона мені так і не налила, — глухо сказав Олексій.

— Переживеш.

— Ключі забрав.

Далі почалася не кіношна драма, а важка, тягуча реальність: заяви, консультації, теки, коридори, очікування, папери, знову папери, підписи, засідання.

— Знаєш, сину, — сказав якось Артем, коли вони поверталися після чергового виснажливого дня, — за своє життя я заповнив стільки актів і журналів, що міг би обклеїти ними ангар. Але за ці тижні я написав більше, ніж за всю кар’єру. І там хоча б кава з автомата була стерпна. Тут навіть автомат ніби боїться працювати.

За два місяці суд визначив місце проживання Віки з батьком. Захист Марини намагався говорити про стрес, втому, самотність і важкий материнський тягар. Але Сергій Борисович подав медичні документи, виписки, хронологію аптечних покупок і звіт спостереження. Сім місяців склалися в пряму лінію, яку неможливо було видати за випадковість.

Марина отримала право бачитися з донькою лише під контролем представника служби захисту дітей до завершення перевірки. Слідство відкрило справу.

Романа викликали на допит. Довго він не протримався….