Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

— Діду, пам’ятаєш, ти тоді обіцяв поговорити з мамою про той несмачний сік?

Артем поклав ніж на дошку й повернувся до неї.

— Пам’ятаю.

— Ти справді поговорив?

— Справді. Дуже серйозно.

— І його більше не буде?

— Не буде. Ніколи.

Віка кивнула. По-дорослому, уважно. Потім поправила плюшеву лисичку на колінах.

— Соня каже, що ти надто довго чистиш моркву. Вона втомилася чекати на вечерю.

Артем знову взяв ніж.

— Передай Соні: хто квапиться на кухні, той замість вечері отримує наочний урок кулінарної катастрофи.

Віка нахилилася до лисички, щось зашепотіла їй на вухо й побігла до кімнати.

Артем залишився біля столу. У руці — ніж, на дошці — морква, за вікном — тихий зимовий вечір. Він дивився вслід онуці й думав про те, що за тридцять років полагодив сотні систем: десь травило, десь свистіло, десь падав тиск, десь господарі запевняли, що «все майже нормально», аж поки не доводилося розбирати вузол за вузлом.

Правило завжди було одне: не чіпай компресор, поки не знайдеш витік.

Цього разу він теж знайшов.

І встиг перекрити.