Лікар попросила чоловіка вийти. І поставила мені одне запитання

— Мені Раїса сказала. А я слізно попросила її дізнатися через свої зв’язки про найкращого спеціаліста в місті. Через її добру подругу, яка працює в центральній лікарні.

Я завмерла на сходовому майданчику й вражено дивилася на маму. То ось що насправді означали всі її щотижневі розпитування й дзвінки. Це була не просто чергова материнська турбота. Це була її велика провина, яку вона відчайдушно намагалася хоч якось спокутувати єдиним доступним їй способом — допомагаючи нам нишком. Не порожніми словами. Реальною справою.

— Мамо, — неголосно покликала я.

— Що, донечко?

— Дякую тобі. За цю лікарку.

Вона вдячно кивнула. І обережно зачинила за мною двері.

Довгоочікувана гістероскопія й операція відбулися в травні. Інна Леонідівна заздалегідь усе спокійно й докладно пояснила, просто по пунктах. Що саме хірурги робитимуть, скільки часу це триватиме, які в нас реальні шанси на успіх. Мій Єгор сидів поруч зі мною в кабінеті й уважно слухав, і лікарка навіть не просила його вийти в коридор. У цьому більше не було жодної потреби. Усі таємниці вже були розкриті.

Перед самою операцією я лежала на лікарняному ліжку в палаті й напружено дивилася в білу стелю. Єгор сидів на незручному стільці поруч і міцно тримав мою руку. Його велика долоня була сухою й дуже теплою, я шкірою відчувала кожен грубий мозоль на його пальцях.

— Боїшся? — неголосно запитав він.

— Ні, — відверто збрехала я.

— Я теж, — так само збрехав він у відповідь.

Ми подивилися одне на одного й уперше за дуже довгий час щиро розсміялися. Тихо, коротко, але це був справжній, живий сміх — не вичавлений через силу і не з ввічливості.

Сама операція пройшла успішно. Інна Леонідівна вийшла до Єгора в коридор за дві години й з усмішкою сказала: «Усе гаразд. Заберете свою дружину завтра вранці». Він мовчки кивнув. Сів назад на свій стілець у порожньому коридорі й просидів там до самого закриття відділення, хоча в післяопераційну палату його так і не пустили.

Після цього був довгий курс відновлення й гормональної терапії. Ми не квапилися. Тепер знали, з чим боремося, і це давало сили. Минув майже рік напруженого чекання, аналізів і обережних спроб.

У квітні я раптом зрозуміла, що в мене затримка. Спочатку на три дні. Потім на п’ять. Потім уже на цілий тиждень. Я панічно боялася робити тест. Натомість одразу зателефонувала Інні Леонідівні й швидко записалася на прийом.

Я знову сиділа в тому самому кабінеті, на тому самому стільці. Інна Леонідівна зосереджено робила УЗД і довго мовчала. Я від хвилювання дивилася в стелю й намагалася рахувати квадратні плитки. Одинадцять штук у довжину, дев’ять у ширину…