Лікар попросила чоловіка вийти. І поставила мені одне запитання
«Зоє Віталіївно, а чому у вас очі такі червоні? Ви хворієте?». Я лагідно погладила її по світлій голівці й відповіла: «Ні, люба, все добре. Я просто трохи не виспалася».
В обідню перерву я безучасно сиділа в учительській і пила вистиглий чай, зовсім не відчуваючи його смаку. Моя колега Світлана співчутливо запитала: «Зою, ти точно в порядку?». Я натягнула усмішку й кивнула. Світлана лише знизала плечима й знову втупилася в класний журнал.
Пізно ввечері я повернулася додому. Мене зустріла порожня, темна квартира. Мертва тиша. Жодного звичного хрускоту пальців із кухні, жодного в’їдливого запаху бетонного пилу від куртки в передпокої. Я безцільно блукала кімнатами й постійно натикалася на куплені дитячі речі. Маленький стільчик у кутку вітальні. Яскраве брязкальце на полиці в нашій спальні. Крихітні повзунки в шафі — милі, блакитні, з намальованими жирафами. Я купила їх два роки тому на випадковому розпродажі, бо просто не змогла пройти повз.
Чотири роки трепетного чекання, дбайливо розставленого по полицях нашої квартири.
Я дістала з антресолей порожню коробку з-під взуття. Акуратно склала в неї стільчик. Сховала туди брязкальце. Прибрала повзунки. Щільно закрила кришку й засунула все це глибоко під ліжко. Потім лягла на покривало, навіть не роздягаючись.
Мама зателефонувала близько дев’ятої вечора. Як і щотижня.
— Зоєчко, здрастуй, як ваші справи? Що там лікарі кажуть?
— Усе нормально, мам.
— У тебе голос якийсь зовсім недобрий.
— Просто втомилася на роботі. Давай краще завтра поговоримо.
Мама справно телефонувала щотижня. Докладно розпитувала про лікарів, про настрій Єгора, про мою роботу. Іноді привозила закатані банки з домашнім варенням і гарячі котлети в пластикових контейнерах. Я ніколи серйозно не замислювалася, чому вона так наполегливо цікавиться нашим лікуванням. Вважала, що це турбота. Звичайна материнська тривога й турбота. Так я щиро думала.
Пішов другий день без Єгора. Повернувшись із роботи, я безсило сіла на кухні. За вікном безперервно йшов гидкий мокрий сніг. Я сиділа в напівтемряві й думала: ось і все. Сім років ми були разом, шість із них — у законному шлюбі, і я все зруйнувала однією-єдиною розмовою. Ні — помилилася. Не розмовою. Своїм довгим мовчанням.
О десятій вечора в замку раптом повернувся ключ. Я схопилася зі стільця. Моє серце вдарило в грудну клітку так сильно, що голосно задзвеніло у вухах.
Єгор стояв у передпокої. Усе в тій самій робочій куртці. Обличчя було сірим і пом’ятим — він явно не спав ані хвилини весь цей час. Але його очі були абсолютно ясними. Він прямо подивився на мене, і я раптом побачила в його втомленому погляді те, чого ніяк не чекала побачити. У ньому не було злості. Не було застарілої образи. Там була лише рішучість.
— Сядь, — коротко звелів він…
