Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Я відзначив це в блокноті й не дотиснув думку до кінця. Дотиснув за кілька днів, коли вона вже нічого не вартувала. До обіду приїхали телевізійники.

Стали з камерою біля стрічки. Я сказав Кравченку нікого не пускати й коментарів не давати. Але новина все одно вийшла.

Страшна знахідка в міському районі. Швидко в них. Справу я порушив того ж дня за ознаками вбивства.

У постанові стояло «Невстановлена особа» і «Невстановлена потерпіла».

Обидві графи я збирався закрити швидко. Першу закривав 12 днів і закрив зовсім не так, як збирався. Увечері зібралися в Левченка Михайла Андрійовича, керівника відділу.

Левченко слухає стоячи. Звичка людини, до якої в кабінет заходять без стуку. Я доповів.

— Тіло жінки, по частинах. Чотири точки в одному кварталі. Особу не встановлено.

Свідків події немає. Камери відпрацьовуються. Левченко спитав одне.

— Скільки тобі треба, щоб було прізвище?
— Потерпілої? Дні два. Фігуранта — не скажу.
— Скажеш післязавтра, — сказав Левченко.

— Нагору вже доповіли. Телевізор уже волає. Працюй.

Завдання роздали того ж вечора. Дорошенко. Поквартирний обхід по периметру знахідок.

Будинок 10, будинок 12, будинок 14. Почати зранку. Запит до керуючої компанії.

По всіх камерах. Списки безвісти зниклих по району. Мені на стіл.

А Мельнику — дослідження в першочерговому порядку. Коваленко — пакування.

Шторка, мотузка, пакети, волокна. Шторка для ванни. Річ домашня.

Її не купують, щоб у неї загортати. Вона в когось висіла. Це була перша справжня зачіпка.

І Коваленко пообіцяла вичавити з неї все. Поліщук Денис Сергійович. Помічник прокурора.

Подзвонив ближче до сьомої. Нагляд хоче знати, що доповідати. Я сказав чесно:

— Доповідати нічого. Є тіло по частинах. І є квартал, яким це тіло носили.

Пішки носили. Пішки. Це я вже перевірив ногами.

Від контейнерів до підстанції 3 хвилини неквапним кроком. Я пройшов сам. Туди й назад.

Від підстанції до дитячого садка. Машина дала б іншу географію. Далі, рідше, вздовж доріг, біля узбіччя. Тут усе лежало купно.

У пішій доступності від якоїсь точки. Наче людина не могла або не хотіла йти далеко від дому. Циркуль треба було ставити на схему того ж вечора.

І окреслювати цей будинок. Я не поставив. У мене ще не було ні прізвища потерпілої, ні фігуранта.

Зате вже була впевненість, що почерк я впізнаю. Побутове, грубе. Приховували в паніці.

Впевненість. Товар дешевий. Але того вечора я собі її дозволив.

Списки зниклих прийшли о дев’ятій. По району за липень. Чотири жінки.

Дві неповнолітні. Обидві вже вдома. Одна, 38 років.

Пішла з речами й телефоном. Класика чужого сімейного життя. Одна, 52.

Знайшлася в сестри в іншому місті. Нікого за 70. Це означало просту й гидку річ.

За нашою жінкою ще ніхто не кинувся. Людина лежала по частинах у чотирьох точках кварталу. А в її двері ще ніхто не подзвонив.

Не забив на сполох. Не обірвав телефон чергової частини. Ішов я за північ.

На столі лишилася схема кварталу з чотирма хрестами. І команда на ранок. Продовжити прочісування зі світанком.

«Шукати решту», — сказав Мельник, бо тіло розділене щонайменше на вісім частин.

Отже, десь лежало ще. А жінки, яку ми збирали по двору, поки що не бракувало нікому. Гірше за це в нашій роботі мало що буває…