Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Уранці 22-го Дорошенко поклав мені на стіл зведення звернень до поліції. Читав я його по діагоналі, аж поки не вперся в четвертий рядок. Напередодні вдень, поки ми повзали по кущах біля підстанції, до чергової частини звернулася громадянка Шевченко Лідія Григорівна.

74 років. Просить прийняти заяву про безвісне зникнення подруги. Подруги.

Бойко Галина Степанівна. 79 років. Проживає сама.

Адреса. Та сама вулиця, будинок 10, корпус 4. Будинок 10 стоїть через двір від будинку 12. 79 років.

— За 70, — сказав Мельник. — У масть, — сказав Дорошенко. — Перевіримо, — сказав я, хоча всередині вже все склалося.

Вік, адреса, строки. Збігів такої щільності не буває. До Шевченко я поїхав сам.

Другий під’їзд того ж будинку, квартира 47, третій поверх. Двері вона відчинила одразу, ніби стояла за ними з ранку. Повна літня жінка в домашній сукні, окуляри на шнурку.

У передпокої пахне валокордином. Я представився, показав посвідчення. Вона тримала його в руках довго, як документ на спадщину.

— Лідіє Григорівно, я за вашою заявою. Розкажіть, будь ласка, про Галину Степанівну. Коли ви розмовляли востаннє?
— У суботу, 18-го.

Телефоном, увечері. Вона говорила готовими фразами, це було видно. Повторювала їх про себе весь учорашній день.

— Ми щодня зідзвонюємося, вже 40 років. А з понеділка тиша. Я дзвоню, дзвоню.

— Я до неї ходила, стукала, не відчиняє. Я в поліцію пішла, а там кажуть: пишіть заяву, пошукаємо. А по телевізору вчора, біля 12-го будинку.

Вона зупинилася сама. Я не став договорювати за неї. Дістав бланк пояснення, поклав на стіл, але писати не почав.

— Лідіє Григорівно, у суботу. Про що говорили?
— Галя сказала: завтра все вирішиться. Вона виселити її хотіла.

— Свою постоялицю.
— Яку постоялицю?
— Людмилу. Сусідка її, з третього під’їзду, вони на одному поверсі.

— Вона до Галі на початку липня перебралася. У неї, мовляв, у квартирі труби міняють, стояк. Галя пустила по-сусідськи, а та живе й живе.

— Посуд за собою не миє, ночами не спить, ходить. Галя мені щодня жалілася. М’яка вона.

— Пожаліла й цю, а вигнати не може. От і сказала: завтра все вирішиться, я їй скажу, щоб з’їжджала.

У неділю, значить, збиралася сказати. Я записував. Постоялиця Галини Степанівни — Людмила з третього під’їзду — йшла в мене в блокноті третім пунктом.

Першим і другим ішло інше — те, що Шевченко видала далі, коли я спитав, чи не ображав хто Галину Степанівну.

Чи не погрожував? Чи не було конфліктів за останній рік?
— Був один, — сказала вона одразу.

— Квартирант. Галя взимку кімнату здавала з листопада. Роман, прізвище Остапенко.

— 40 років чоловікові, а все по вахтах та по чужих кутках. Він сидів, між іншим. Галя потім дізналася.

— Пив він там, у кімнаті. У березні вона його виставила. Зі скандалом.

— Він їй на сходах казав: «Пошкодуєте, Галино Степанівно». Я сама чула…