Сусідка по дачі постійно перекидала мені через паркан старі дитячі іграшки. Я хотіла влаштувати скандал, але вночі мій пес роздер одну з них

Коли Микита розправив ляльці голову, з-під пришитого волосся випав іще один крихітний згорток. Ми обоє завмерли. Мені навіть стало смішно від переляку: здавалося, мама знову сидить десь поруч, сувора й насмішкувата, і спостерігає, чи досить акуратно ми поводимося з її «секретиками». Бім підвів морду від килимка й тихо фиркнув.

У згортку був не доказ і не чергова розписка. Там лежала записка, коротка, написана тим самим маминим щільним почерком: «Лєно, якщо дійшла до цієї голови, значить, ляльку все-таки врятували. Не сердься на Свєту більше, ніж вона заслужила. Вона слабка, але не чужа. А ти, доню, перестань мовчати, коли тебе звинувачують. Дім можна відремонтувати. Голос — важче».

Я читала ці рядки вголос і на слові «голос» таки розплакалася. Не красиво, не тихо — здавлено, з мокрим обличчям, із тремтінням у плечах, як плачуть люди, які надто довго трималися. Микита підійшов, обійняв мене ззаду, уткнувся підборіддям у маківку й пробурмотів: «Бабуся була хитра». Я засміялася крізь сльози, бо це була чиста правда.

Павло потім телефонував іще кілька разів. Уперше говорив офіційно, ніби диктував заяву. Удруге зірвався й сказав, що мати завжди обирала мене. Утретє попросив номер Ірини, щоб уточнити графік виплат. Я слухала його вже без колишнього заціпеніння. Мені було шкода його втоми, його переляканої жадібності, його вічного відчуття, що йому недодали. Але жаль більше не змушував мене віддавати своє.

Я не стала забороняти йому телефонувати, але перестала кидатися до телефону. Іноді просто дивилася, як екран гасне, і відчувала не провину, а дивну незвичну свободу. Виявилося, межа — це не високий мур. Іноді це лише пауза перед відповіддю, у якій ти встигаєш згадати, що маєш право обрати себе.

Наприкінці літа ми з Микитою перефарбували ґанок у той самий зелений колір, що на старій фотографії. Світлана іноді передавала через хвіртку кабачки чи розсаду, уже не перекидала нічого через паркан. Ми розмовляли коротко, обережно, як люди після пожежі, які ще відчувають запах диму, але вже перевіряють, які стіни встояли. Бім спав біля сходинок і уві сні перебира́в лапами.

Одного вечора я сиділа на лавці під грушею, тримала в руках зашиту ляльку й слухала, як Микита сміється в сараї, намагаючись навчити Біма приносити капець. На сусідній ділянці тихо брязнуло відро, Світлана неголосно привіталася, і я відповіла їй без клубка в горлі. Дача не стала палацом, сім’я не стала колишньою, правда не стерла болю. Але я знову могла говорити за себе, і цього виявилося досить, щоб уперше за довгий час спокійно замкнути хвіртку на ніч.