Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Гроші пішли на погашення. Залишок боргу розтанув, як шматок льоду під гарячою водою, і ось тепер вони сиділи на своїй кухні, вже не боржники, вже не люди з петлею щомісячного платежу на шиї.

Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли Олеся діставала чашки. На порозі стояв Богдан Степанович з акуратним тортом у руках.

— Привіт, молодь. Затори сьогодні такі, ніби все місто вирішило кудись виїхати одночасно.

Він роздягнувся, акуратно повісив куртку, поставив черевики рівно біля стіни й, побачивши Ларису Петрівну, ввічливо кивнув.

— Добрий вечір, свахо.

— Добрий, добрий, Богдане Степановичу, — протягнула вона, не одразу відірвавшись від телефона. Потім ковзнула поглядом по коробці. — Торт? Солодке на ніч, між іншим, шкідливо. Потім усе на боках осідає.

— Нічого, — усміхнувся він. — Із чаєм розженемо.

За столом стало майже тепло. Тарас відкривав контейнери, Олеся ставила піали, чай пах терпко, у повітрі змішалися соєвий соус, імбир і свіжа випічка. Богдан Степанович розповідав історію про сусіда по дачі, який намагався приручити дикого їжака й у підсумку лишився з прокушеним пальцем і перекинутою мискою. Тарас сміявся вперше за довгий час легко, без утомленої натягнутості в обличчі. Олеся спіймала себе на тому, що плечі нарешті опустилися.

Тільки Лариса Петрівна сиділа надто прямо. Вона жувала повільно, як людина, що здійснює подвиг терпіння, і всім виглядом показувала, що їсть не вечерю, а поступку родині. Її погляд бігав від Тараса до Олесі, від Олесі до Богдана Степановича, потім знову до сумки зі шкірозамінника, що стояла на сусідньому стільці. У тій сумці явно лежало щось більше, ніж помада й хустинка. Олеся це відчула шкірою: у тихому вечорі вже ворушилася чужа заготовлена неприємність…