Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Лариса Петрівна відсунула тарілку, вичекала момент, коли сміх стих, і голосно прочистила горло. Звук вийшов сухий, рипучий, як стара завіса.

— Ну що ж, — почала вона урочисто, обводячи всіх поглядом. — За вас я, звісно, рада. Борг закрили, молодці. Богдан Степанович допоміг, ну то в кожного свої можливості. Родина на те й родина.

Богдан Степанович спокійно відпив чаю й не подав виду, що почув заховану шпильку. Лариса Петрівна тим часом потяглася до сумки. Застібка клацнула надто голосно. Вона дістала прозорий файл із аркушами, свіжими, рівними, ніби роздрукованими спеціально до цього вечора, і поклала його в центр столу між соусником і серветками.

— Отже, діти, — сказала вона й усміхнулася так, що блиснула золота коронка. — Із банківським боргом за своє житло ви нарешті покінчили. Значить, тепер час перемикатися на Маринину іпотеку. Наступний етап дорослої сімейної відповідальності, можна сказати.

Олеся перестала жувати й акуратно поклала палички на тарілку. Тарас насупився. Богдан Степанович трохи примружився, але промовчав.

— Що означає — іпотекою сестри? — повільно спитав Тарас.

Лариса Петрівна сплеснула руками, ніби його нерозуміння було особистою образою здорового глузду.

— Тарасику, ну ти ж чоловік. Тепер ви вільні, банку нічого не віддаєте. А Марині важко. Вона одна, зарплата невелика, на роботі все нестабільно. Щомісяця вносить пристойну суму, а їй ще меблі потрібні. Вона диван пригледіла, хороший, дорогий. Не на підлозі ж людині жити.

Вона поплескала долонею по файлу.

— Я все підготувала. Тут реквізити Марининого рахунку й графік платежів. Раз ви звикли віддавати гроші щомісяця, будете переказувати їй. Сума для вас звична, режим економії ви вже освоїли. Вам навіть перебудовуватися не доведеться. Зате сестру виручите, рідна кров усе-таки…