Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Надя встала й тихо підійшла до кухонних дверей.

Галина Петрівна стояла спиною, нахилившись до Артема. В одній руці — ложка з темною рідиною. В другій — той самий флакон без етикетки. Артем відвертав голову.

— Бабусю, я не хочу.

— Треба, Артемчику. Це вітамінки. Вип’єш — і животик не болітиме. Давай, ротик відкрий.

Хлопчик відкрив рот, проковтнув, скривився. Галина Петрівна дала йому запити водою, витерла губи серветкою, погладила по голові.

Надя повернулася в кімнату й сіла на стілець.

Сироп. Той самий. Трав’яний, нешкідливий, тридцять два роки у фармації.

Вона подумала, що треба б спитати, що саме в складі. Подумала — і не спитала. Як не питала раніше.

Бо сперечатися з Галиною Петрівною не мало сенсу. А Віктор завжди казав одне й те саме:

— Мама знає, що робить. Не накручуй себе.

На зворотному шляху Артем мовчав. Удома попросив пити, випив дві склянки води й ліг на диван, підтягнувши коліна до живота. Надвечір у нього піднялася невелика температура — тридцять сім і два. Надя дала йому дитяче жарознижувальне, вклала, почитала казку.

Артем заснув, тримаючи її за палець.

Вона вийшла в коридор і притулилася до стіни. Віктор сидів у кріслі, дивився щось на планшеті.

— Йому знову недобре, — сказала Надя.

— Переросте, — не підводячи очей, відповів Віктор. — Мама каже, я в дитинстві теж був слабким. Потім переріс.

— Це не «переросте», Вітю. Це щонеділі. Щоразу після бабусі.

Віктор підвів голову. Подивився на неї спокійно: без роздратування, без цікавості. Так дивляться на людину, яка повторює одне й те саме.

— Надю, ти сама себе накручуєш. Хлопчик вразливий, у гостях нервує, от і реагує. Мама до цього не має жодного стосунку.

Надя хотіла сказати: «У гостях? Він у неї щонеділі з трьох років». Хотіла сказати: «До чого тут нервує, якщо в нього живіт болить після кожного візиту?» Хотіла сказати багато чого.

Але подивилася на Віктора, на його спокійне, закрите обличчя, на руки, що лежали на планшеті, і зрозуміла, що він не почує. Не тому що глухий. Тому що не хоче.

Вона пішла на кухню, ввімкнула чайник. Стояла біля вікна, дивилася на освітлені вікна будинку навпроти — того самого, де жила Галина Петрівна. Третій поверх, друга секція. Світло горіло.

Свекруха, мабуть, мила посуд після обіду, протирала стіл, розкладала контейнери по полицях. Жила своїм правильним, упорядкованим життям, у якому все було ясно: вона хороша мати й бабуся, невістка не справляється, онук недогодований, а сироп вітамінний, трав’яний і абсолютно нешкідливий.

Чайник закипів. Надя налила собі чаю, сіла за стіл і обхопила горнятко долонями.

У кімнаті було тихо. За стіною спав Артем, згорнувшись калачиком. За доріжкою, через двір, у сусідньому будинку горіло світло в квартирі Галини Петрівни.

І Наді здавалося, що це світло ніколи не гасне.

Понеділок минув спокійно. Артем прокинувся млявим, від каші відмовився, але до обіду трохи ожив, поїв макаронів у дитячому садку, навіть грався на майданчику. Вихователька, молода дівчина з вічним хвостиком на потилиці, сказала Наді ввечері:

— Він у вас тихий, але сьогодні навіть бігав із хлопцями….