Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Вона пішла на кухню й відкрила воду. Струмінь бився об мийку, розбризкувався по металу, а Оксана стояла й дивилася, ніби в цьому шумі можна було сховатися. Шість років вона поступалася. Шість років приймала непрохані поради, контейнери з їжею, коментарі про своє материнство, вічне «це в нього від тебе». Шість років казала собі, що мир у сім’ї важливіший за гордість, що Богдан надійний чоловік, що Мирослава Павлівна просто самотня жінка, якій нікуди подіти турботу.

Тепер ця думка розсипалася. Вона раптом ясно побачила: весь цей час вона захищала не сім’ю. Вона захищала видимість того, що в їхньому домі все правильно.

У суботу Мирослава Павлівна знову зателефонувала Богданові. Він стояв у коридорі й увімкнув гучний зв’язок, поки зав’язував шнурки.

— Богданчику, я качку дістала, з яблуками зроблю. Марчику окремо картопельку, м’яку, щоб живіт не вередував. І сиропчик свіжий приготувала.

Оксана завмерла біля дверей кухні. Богдан теж сповільнив рух.

— Мамо, може, без сиропу поки? — сказав він несподівано тихо. — Оксана каже, Маркові він не подобається.

На тому кінці запала пауза. Коротка, але наповнена такою ображеною тишею, що Оксана наперед зрозуміла продовження.

— Богдане, я заради цього хлопчика живу, — голос Мирослави Павлівни став нижчим і м’якшим, від того ще важчим. — Я щотижня готую, стараюся, думаю, як йому допомогти. А твоя дружина нашіптує тобі, що бабуся — ворог. До мене люди по сиропи приходили стільки років, у мене черга стояла. І тепер жінка з бібліотеки вчитиме мене, що можна дати онукові?

— Мамо, я просто сказав…

— Ні, послухай мене. Я люблю Марка понад життя. Я бачу, яким він приїжджає: блідим, худеньким, із колами під очима. Мені не байдуже. А ви вдома дивитеся й робите вигляд, що так і треба. Ти ще й дружину слухаєш, замість того щоб розплющити очі.

Богдан нічого не відповів. Закінчив розмову, прибрав телефон і пройшов до кімнати, не глянувши на Оксану. Вона лишилася в коридорі й відчула, як усередині замість звичних сліз з’являється щось інше — щільне, холодне, остаточне. Раніше в такі хвилини до неї підступали сльози. Тепер замість них прийшла холодна ясність.

У неділю вони все-таки пішли.

Мирослава Павлівна зустріла їх у новому білому фартусі з вишитими квітами, ніби вчора не було ні розмови, ні образи. Богдана обійняла міцно, Марка розцілувала в щоки, Оксані кивнула. На столі стояли качка, картопля, компот із сухофруктів. Усе було святково, чисто, правильно.

Оксана сіла за стіл і вирішила: сьогодні вона не сперечатиметься. Не кидатиметься в бій наперед. Вона дивитиметься. Запам’ятовуватиме кожну дрібницю, кожен рух руки, кожен погляд сина.

Обід тягнувся звично. Мирослава Павлівна підкладала Маркові шматочки м’яса, вмовляла, витирала йому рот серветкою. Хлопчик їв мало, водив виделкою по тарілці й кілька разів дивився на Оксану так, ніби питав: скоро додому? Вона відповідала поглядом: я поруч.

Після гарячого свекруха підвелася.

— Марчику, ходімо ручки сполоснемо. І вітамінку заразом приймемо.

Оксана затрималася лише на кілька секунд. Коли ж вийшла слідом, Марко вже ковтнув і кривився, а Мирослава Павлівна ставила ложку в мийку. Темний флакон стояв на краю столу.

— Хочу подивитися, що ви йому дали, — сказала Оксана.

Мирослава Павлівна обернулася. На обличчі майнуло навіть не роздратування, а здивування. Оксана ніколи раніше не йшла за нею.

— Навіщо? Я сама впораюся.

— Хочу прочитати склад.

— Ми це вже обговорювали. Трав’яний сироп на гіркоти.

— Тоді покажіть, із чого він зроблений.

У кімнаті стало тихо. Богдан завмер із виделкою в руці. Марко стояв між дорослими й переводив погляд з матері на бабусю. Годинник на стіні цокав так голосно, ніби хтось відраховував секунди до вибуху.

Мирослава Павлівна випросталася. Плечі назад, підборіддя вище. У ній миттю з’явилася та колишня завідувачка аптеки, якій не ставлять запитань.

— Там нічого читати. Я роблю його сама за перевіреним рецептом.

— Тоді назвіть усе, що входить до складу.

— Оксано, — Богдан підвівся. — Давай без цього.

— Ні, — сказала вона, не підвищуючи голосу. — Я хочу знати, що дають моїй дитині.

Свекруха стиснула губи.

— Ти зі мною таким тоном не розмовляй. Я тридцять два роки…

— Я пам’ятаю, скільки років ви працювали. Повторювати не треба. Назвіть склад.

Богдан важко видихнув.

— Мамо, дай флакон. Я подивлюся, і закриємо питання.

Мирослава Павлівна пішла на кухню й повернулася з темною пляшечкою. Простягнула синові так, ніби вручала не сироп, а доказ власної образи. Богдан відкрутив кришку, понюхав, насупився. На склі не було нічого: ні етикетки, ні наліпки, ні помітки від руки.

— Мамо, тут порожньо. Що всередині?

— Полин, корінь аїру, мед. Усе натуральне.

— А така гіркота від полину?

— Авжеж. Гіркоти стимулюють апетит. Це основи, Богданчику.

Оксана мовчала. Вона дивилася на флакон у руках чоловіка й розуміла, що він розгублений. Він не знав, як перевіряти правду матері, бо ніколи не припускав, що її доведеться перевіряти.

— Може, більше не даватимемо? — сказав він нарешті. — Поки не зрозуміємо, чому Маркові зле.

— Йому й стане краще, якщо приймати регулярно, — різко відповіла Мирослава Павлівна. — Ви привозите його раз на тиждень, а потім дивуєтеся, що немає стійкого ефекту. Якби Оксана вдома давала, як я просила, дитина давно б їла нормально.

— Я не стану щодня давати синові невідому рідину, — сказала Оксана.

— Невідому? — свекруха побагровіла. — Я провізорка з досвідом, я довідники напам’ять знала, а ти називаєш це невідомим?

— Я прошу лише одного: не давайте йому нічого без моєї згоди.

— Я виростила здорового сина, — відрубала Мирослава Павлівна. — Бо знала, що роблю.

Вона не закінчила фрази, але Оксана почула недомовлене: а ти не знаєш.

Богдан стояв між ними, як людина, що опинилася на перехресті й не здатна вибрати дорогу. Він не захищав дружину. Але й матір уже не підтримував так упевнено. Це не принесло Оксані полегшення.

Додому вони поверталися в тиші. Марко спочатку йшов сам, потім попросився на руки. Оксана несла його, відчуваючи, як він обм’як, став важким і гарячим не від температури, а від якоїсь недоброї слабкості. Обличчя він сховав у неї на плечі.

Надвечір його знову накрила знайома слабкість. Син лежав на дивані, підібгавши коліна, просив води й знову відвертався від їжі. Температури не було, але під очима залягли тіні, губи зблідли. Оксана сиділа поруч і гладила його по спині, слухаючи нерівне дихання. О десятій вона вклала його в ліжко. Він заснув швидко, надто важко, ніби провалився кудись, звідки не міг вибратися…