У 1987 році три працівниці зникли після зміни, і правда про них спливла лише багато років потому

— Далі ви самі знаєте. З того, що знайшли.

Слідчий знав достатньо.

Раїса прийняла перший удар, бо стояла попереду.

Решту Морозов розповідав коротко, ніби боявся кожного зайвого слова. Тіла перенесли в заздалегідь видовбане заглиблення. Засипали щебенем. Залили бетоном. Працювали до світанку. Климов квапив, нервував, стежив, щоб усе було рівно.

До ранку ділянка підлоги виглядала новою, але не підозрілою. За кілька днів свіжий бетон перестав кидатися в очі.

Потім Климов знищив речі жінок: документи, сумки, дрібниці, все, що могло показати, що вони не пішли добровільно. Уранці він вийшов до людей уже з готовою легендою: поїхали на заробітки.

Сартов спитав, скільки Морозову заплатили.

Той усміхнувся одним краєм рота:

— Чималу суму. На ті часи — добру. І сказав, що якщо заговорю, опинюся поруч із ними.

За ці гроші Морозов потім купив старий мотоцикл. Їздив на ньому до магазину, на риболовлю, до знайомих. Жив звичайним життям, наче під колесами не крутилися чужі смерті.

Слідчий поставив запитання, яке мучило його від першої хвилини:

— Чому ви не відмовилися?

Морозов подивився на свої руки.

— Я боявся його більше, ніж тюрми. Ви не знали Климова. Він міг зробити що завгодно з ким завгодно. І всі б промовчали.

У цьому була страшна правда. Село вже промовчало, коли зникли три жінки. Промовчав листоноша. Промовчали сусіди. Промовчав дільничний. Кожен зі своєї причини: страх, вигода, звичка не втручатися.

Але Сартов не зупинився на зізнанні Морозова. У листі Раїси згадувався чоловік, якому Климов збував украдене молоко. Слідчий знайшов його.

Це був колишній водій молоковоза, Арсен Нуров. Йому було сімдесят чотири. Він жив на пенсії й спершу все заперечував. Але коли йому показали копію листа й розповіли про знайдені тіла, він здався.

Так, молоко возив. Так, платив Климову. Так, схема працювала роками. Але про вбивство, за його словами, він не знав.

Можливо, справді не знав. А можливо, волів не ставити запитань…