У 1987 році три працівниці зникли після зміни, і правда про них спливла лише багато років потому

Двадцять сім років людина чекала стуку в двері. Кожну поліцейську машину, кожен незнайомий погляд, кожен несподіваний дзвінок він, імовірно, сприймав як початок кінця.

Сартов увімкнув диктофон. Морозов почав говорити сам. Рівно, втомлено, без спроб виправдати себе.

Климов прийшов до нього за день до зникнення жінок. Був злий, спітнілий, роздратований. Кинув на стіл листа, перехопленого в листоноші, і сказав, що три доярки збираються його згубити.

У листі були цифри, схема розкрадань, прізвища перекупників. Якби скарга дійшла куди треба, Климову загрожували серйозні наслідки.

Морозов спитав, що той збирається робити.

Климов відповів:

— Поговоримо. Треба, щоб вони забрали свої слова.

Наступного вечора голова приїхав у дальній корівник наприкінці доїння. Його поява не виглядала дивною: він нерідко заходив із перевірками. Павло вже був усередині й чекав у підсобці за перегородкою, серед мішків із кормом.

Коли робота закінчилася, Раїса, Лідія й Таїсія почали збиратися додому. Климов зупинив їх, замкнув двері й заговорив спокійно. Сказав, що лист у нього. Запропонував забути все, пообіцяв виписати премію й більше не повертатися до цієї теми.

Лідія мовчала. Таїсія стояла напружено, не підводячи очей. А Раїса відповіла за всіх.

Морозов через двадцять сім років пам’ятав її слова майже дослівно:

— Ви крадете в усіх. У господарства, у людей, у наших дітей. Ми напишемо знову. І відправимо так, що ви не перехопите.

Після цього Климов наче став іншим. Його обличчя застигло, голос зірвався на короткий окрик:

— Павле!

Морозов вийшов із підсобки з важким інструментом у руках — тим самим, яким до того розбивали старий бетон.

Жінки все зрозуміли одразу. Таїсія кинулася до дверей, але ті були замкнені. Лідія відступила до стіни. Раїса ступила вперед і затулила подруг собою.

На цьому місці Морозов замовк. Довго дивився в підлогу, стискаючи пальці так, що кісточки побіліли.

Сартов не квапив.

Нарешті Павло сказав: