У ватажка банди роками нічого ТАМ не виходило, аж поки не з’явилася бідна медсестра

У дальньому кінці коридору відчинилися двері. До них прямував Богдан. Він не квапився й нікого не окликав. Рівний стукіт його кроків по дерев’яній підлозі, трохи збитий через кульгавість, скидався на цокання годинника. Богдан пройшов увесь коридор, зупинився за три кроки від них і мовчки подивився на кузена.

Рука з талії Марини зникла так швидко, що рух ледь не видався смішним. Руслан одразу заговорив. Він пояснював, що шукає сходи, що давно тут не бував і тепер не пам’ятає, в якому крилі розташовані кімнати для гостей. Виправдання лилися одне за одним приблизно п’ятнадцять секунд.

— Сходи в тебе за спиною, — сказав Богдан.

Руслан пішов. Його кроки прокотилися останніми сходинками й стихли. У коридорі лишилися настінна лампа, таця з інструментами й двоє людей, розділені кількома кроками. Лише тепер руки Марини затремтіли. Коли потрібна була твердість, вони слухалися бездоганно, а після того, що сталося, металеві предмети на таці безпорадно подзенькували. Вона злилася на цю запізнілу слабкість: кілька хвилин тому тіло ніби відклало страх, дозволивши їй говорити спокійно, а тепер повертало його весь і відразу, коли небезпека вже минула.

Вона притиснула тацю до стегна. Богдан помітив це, але не став говорити про тремтіння, і за це Марина була вдячна йому чи не більше, ніж за втручання.

— Завтра вранці він поїде. До сніданку.

— Пане Черненко… — Вона прочистила горло. — Він складає для когось звіти. Якщо ви виставите його зараз, він напише і про це, причому так, як йому буде вигідно. Нічого не робіть. Не через мене. Я зумію триматися від нього подалі. До його від’їзду лишилося всього чотири дні.

Через багато тижнів Марина все ще згадувала його відповідь. Богдан не назвав її рішення дурним і не вимовив звичного чоловічого «я сам розберуся» — слів, після яких зазвичай роблять саме те, що вже заздалегідь вирішили. Він стояв за три кроки, опустивши руки, і говорив рідкісним для нього, трохи хрипким голосом.

— Це сталося з вами, а не зі мною. Я кажу серйозно. Ви скажете, чого хочете, і я виконаю лише це. Якщо бажаєте, щоб він зник уже сьогодні, за годину його тут не буде, і нехай пише що завгодно. Якщо хочете лишити все як є, я не втручатимуся. Але поки він під цим дахом, ви не підете коридором сама. Обидва рішення для мене однаково прості. Обирати замість вас я не стану.

Запала тиша. Поверхом нижче каструля дзенькнула об край мийки. Марині було двадцять сім років, і раніше ніхто не питав, чого хоче вона. Не питав батько. Не питали люди, які приходили по борги молодшого брата. У клініці теж не спитали — просто поклали перед нею заздалегідь надруковане повідомлення й указали місце для підпису. Світ спершу розпоряджався людиною, а вже потім повідомляв, що все вирішено. Тому запропонований Богданом вибір виявився важчим за наказ. Їй довелося не підкоритися й не заперечити, а самій визначити, що має статися далі, знаючи, що відповідальність за вибір теж лишиться на ній.

— Сьогодні ввечері, — сказала Марина…