У ватажка банди роками нічого ТАМ не виходило, аж поки не з’явилася бідна медсестра

Руслан Черненко поїхав менш ніж за годину. На кухні ніхто не знав причини.

Через чотири дні Марина йшла повз читальню зі стосом свіжих рушників. Двері були прочинені лише на долоню, і зупинятися вона не збиралася. Але з кімнати долинув незнайомий голос. Чоловік говорив про портовий район, вузьку смугу землі біля води й пана Гнатюка — власника родинної фабрики. Дві ділянки, що йому належали, містилися якраз посеред території, потрібної для угоди, а продавати їх він відмовлявся.

— Дуже впертий, — сказав той, хто говорив. — Твердить, що фабрика дісталася йому від батька.

Інший голос, імовірно жіночий, додав:

— У нього родина. Дружина й троє дітей. Старший навчається в іншому місті.

Потім Марина почула Богдана. Він говорив низько й спокійно, без поспіху й помітних емоцій.

— Я знаю. Йому дали три можливості, зробили три пропозиції. Кожна наступна ціна була вища за попередню. Ніхто не зможе сказати, що вибору в нього не було.

Усередині зашелестіли папери.

— Тоді починаємо діяти, пане Черненко.

Відповіді Марина не почула. Позаду хтось піднімався сходами, і їй довелося йти далі.

Дев’ять днів по тому місцева газета надрукувала коротку замітку в діловому розділі. Пан Гнатюк продав свою частку в родинній фабриці групі неназваних інвесторів, а потім разом із дружиною й дітьми переїхав до іншого міста. Між оголошенням робітникам про продаж і від’їздом вантажівки з речами минуло чотири дні.

Ніхто не був поранений. Поліція не приїздила, позовів до суду не подавали, і в замітці не знайшлося жодного натяку на незвичайні обставини. Підсумок виглядав цілком законним і від того ще важчим: шістдесятирічний чоловік, який усе життя тримався за підприємство свого батька, за чотири дні втратив його назавжди. Марину тривожило не лише те, з якою швидкістю зникла чужа фабрика. У газетній замітці кожне речення виглядало спокійним і діловим, хоча за ним вгадувалася сила, що не потребувала відкритої погрози. Вона знову зіткнулася з тією різницею, про яку попереджала Лідія: зовні нічого незаконного не сталося, однак результат був визначений задовго до того, як родина завантажила речі у вантажівку.

Марина дочитала газету за кухонним столом, склала її й, як завжди, понесла ліки нагору. Богдан стояв біля вікна спиною до дверей і дивився на білу поверхню озера.

— Ти вже чула? — запитав він, не обертаючись.

— Так.

— Скільки часу ти простояла біля дверей того дня?

— Близько пів хвилини.

Він ледь помітно кивнув.

— Хочеш, щоб я тобі збрехав?

Марина поставила тацю на стіл. Вона згадала дружину пана Гнатюка, трьох дітей і старшого, який навчався далеко від дому. Потім згадала Богдана в коридорі: він стояв за три кроки й питав, якого рішення хоче вона.

— Ні.

— Добре.

Богдан повернувся й почав розстібати манжети, готуючись зняти сорочку для огляду.

— Я й не збирався…